Читать онлайн книгу "Нетерпіння серця"

Нетерпiння серця
Стефан Цвейг


Стефан Цвейг (1881–1942) – найпопулярнiший австрiйський письменник, автор новел, романiв i белетристичних бiографiй. Їх екранiзували генii кiно, на них виросли поколiння читачiв. Секрет його творiв простий: Цвейг вiдкривае таемницi людського серця, блискуче передае найтоншi порухи душi, розповiдае про незвичайно сильнi почуття, що штовхають героiв на подвиги i злочини, про божевiльнi пристрастi, гордiсть i здатнiсть до самопожертви… Драматичнi долi героiв, любов i ненависть на межi життя й смертi, глибокi душевнi депресii майстерно описанi автором, що й сьогоднi робить його твори актуальними.

Є митi у життi, що iх по праву можна назвати доленосними, коли якась дiя, навiть мимохiть мовлене слово можуть круто змiнити долю людини. Саме про це роман Стефана Цвейга «Нетерпiння серця» – про загострене почуття самотностi, обдурену довiру, про нетерпiння серця, що не дочекалося щасливого повороту долi. Це iсторiя про кохання паралiзованоi Едiт, дочки магната з провiнцiйного угорського мiстечка, до молодого лейтенанта, який спочатку, жалiючи дiвчину, зi спiвчуття вдае, що вiдповiдае на ii кохання, а потiм тiкае. Авторовi вдалося показати, наскiльки беззахисне людське серце, на якi вiдчайдушнi вчинки штовхае воно людину.





Стефан Цвейг

Нетерпiння серця



«Хто мае, тому дасться» – цi слова з Книги Мудростi може з упевненiстю пiдтвердити кожен письменник: «Хто багато розповiв, тому розкажуть». Немае нiчого помилковiшого, нiж поширене уявлення про те, що письменник безперервно щось вигадуе, безкiнечно вигадуе з невичерпного запасу подiй та iсторiй. Насправдi ж, замiсть того щоб вигадувати, йому треба лише дозволити образам та подiям знайти себе, вони ж бо, за умови, що вiн не втратив здатностi бачити та дослухатися, безперестанку шукають свого оповiдача; тому, хто часто намагався пояснити долю, багато хто розповiдае про свою.

Також i цi подii менi розповiли майже точно так, як я переказую тут, а до того ж у зовсiм неочiкуваний спосiб.

Минулого разу у Вiднi я, втомлений вiд рiзноманiтних справ, ввечерi зайшов у ресторан у передмiстi; як я думав, вiн уже давно вийшов iз моди i там мало вiдвiдувачiв. Але щойно я туди увiйшов, одразу досадливо усвiдомив свою помилку. З-за першого ж столу, з усiма ознаками щироi радостi, котру я подiляв зовсiм не так бурхливо, пiдвiвся мiй знайомий i запросив за свiй стiл. Було б неправдою стверджувати, що той ревний чоловiк був нестерпним чи неприемним сам по собi, але вiн належав до того сорту настирливо товариських натур, якi так само, як дiти – поштовi марки, – колекцiонують знайомства i тому надзвичайно пишаються кожним екземпляром своеi колекцii. Для цього добродушного дивака – за сумiсництвом путнього та розумного архiварiуса – сенс усього життя обмежувався скромним задоволенням: щоразу, коли згадувалося iм’я, що час вiд часу з’являлося в газетах, мати змогу чванливо та недбало кинути: «Це мiй хороший друг» або: «А, я лише вчора з ним бачився», або: «Мiй друг А. сказав менi… а мiй друг Б. вважае», – i так неухильно до кiнця алфавiту. Вiн завжди аплодував на прем’ерах своiх друзiв, телефонував з привiтаннями наступного ранку артисткам, не забував про днi народження, замовчував неприемнi газетнi замiтки, а хвалебнi – надсилав зi щирою увагою. Отже, не неприемна людина, адже вiн вiд усього серця старався i був ощасливлений, коли хтось звертався до нього за якоюсь незначною послугою або поповнював його колекцiю знайомств новим об’ектом.

Але описувати цього друга «ятамбув» (таким веселим iронiчним словом зазвичай називають у Вiднi цей рiзновид добродушних паразитiв серед пiстрявоi групи снобiв) – марна справа, бо кожен iх знае, i знае, що без грубощiв захиститися вiд iхньоi зворушливоi, проте нав’язливоi уваги неможливо. Отож, змирившись, я пiдсiв до нього; не пройшло й чверть години за розмовами, як у ресторан увiйшов пан: високого зросту, вiн звертав на себе увагу своiм молодявим рум’яним обличчям та елегантною сивиною на скронях; його постава виказувала колишнього вiйськового. Мiй сусiд одразу ж iз властивою йому запопадливiстю пiдскочив для привiтання, хоча той пан вiдповiв на його завзяття радше байдужо, нiж ввiчливо. Ще не встиг новий гiсть зробити замовлення офiцiанту, що пiдбiг до нього, як мiй друг-ятамбув вже пiдсунувся до мене i тихо зашепотiв:

– Знаете, хто це?

Оскiльки я давно знав його звичку вихваляючись виставляти напоказ кожен, навiть не дуже цiкавий, екземпляр своеi колекцii, i злякавшись надто довгих пояснень, я без зацiкавлення коротко вiдповiв «нi» i повернувся до свого шматка «Захера». Але така моя байдужiсть лише сильнiше схвилювала збирача iмен, i завбачливо прикривши рот рукою, вiн тихо, з придихом сказав:

– Та це ж Гофмiллер з головного iнтендантства – ви ж знаете – котрий на вiйнi отримав орден Марii Терезii…

Оскiльки цей факт не вразив мене так, як очiкувалося, вiн почав iз захватом патрiотичноi хрестоматii викладати менi, чого досяг цей ротмiстр Гофмiллер, спочатку в кавалерii, потiм пiд час розвiдувального польоту над П’яве, коли вiн один збив три лiтаки, нарештi в однiй кулеметнiй ротi, у складi якоi вiн три днi утримував дiлянку фронту – все це з багатьма подробицями (котрi я тут пропущу) i раз по раз висловлюючи свiй безмежний подив вiд того, що я нiколи не чув про цього славного хлопця, котрого кайзер Карл І особисто нагородив найвищою австрiйською вiйськовою винагородою.

Мимоволi я пiддався спокусi глянути на його стiл, щоб iз вiдстанi двох метрiв подивитися на героя, вiдмiченого печаткою iсторii. Але наштовхнувся на твердий обурений погляд, який нiби говорив: «Цей фрукт уже щось наплiв про мене? Нiчого на мене витрiщатися!» І одразу ж iз явною неприязню той пан рвучко пiдсунув крiсло i повернувся до нас спиною. Трохи присоромлений, я вiдвiв погляд i з того моменту уникав зачепити бодай краечок його столу зацiкавленим поглядом. Скоро по тому я попрощався з моiм завзятим базiкою i при виходi ще встиг помiтити, як вiн одразу пересiв до свого героя, можливо, щоб так само старанно, як менi про нього, доповiсти йому про мене.

Ось i все. Лише один погляд. Я б точно забув про цю коротку зустрiч, але випадок розпорядився, щоб наступного ж дня в маленькому товариствi я знову зiткнувся з цим неприступним паном, який, до речi, в вечiрньому смокiнгу мав ще привабливiший та елегантнiший вигляд, нiж учора в шерстяному костюмi спортивного крою. Ми обидва намагалися приховати легку посмiшку, ту зловiсну посмiшку мiж двома людьми, котрi мають таемницю та оберiгають ii вiд iнших. Ми впiзнали одне одного i, мабуть, однаково дратувалися i пiдсмiювалися над учорашнiм безталанним звiдником. Спочатку ми уникали розмовляти один з одним, що зрештою стало неможливим через жваву дискусiю, що точилася довкола.

Причину тiеi дискусii легко вгадати, якщо я скажу, що вона вiдбулася в 1938 роцi. Майбутнi лiтописцi нашоi епохи одного разу встановлять, що в 1938 роцi майже кожна розмова в кожнiй краiнi нашоi розгубленоi Європи повнилася здогадками: бути чи не бути новiй свiтовiй вiйнi. Ця тема неминуче полонила кожну зустрiч. Інколи виникало враження, що не люди намагалися звiльнитися вiд страху, висловлюючи своi здогадки та надii, а сама атмосфера, розбурхана, насичена прихованою напругою, шукала виходу в словах.

Розмову почав господар дому – адвокат за професiею та норовливець за характером. Загальновiдомими аргументами вiн доводив загальноприйняту дурницю про те, що молоде поколiння добре знае вiйну i не вплутаеться так легковажно в нову: вже пiд час мобiлiзацii гвинтiвки стрiлятимуть у протилежний бiк, бо старi фронтовики, як вiн, не забули, що на них очiкуе. Ця хвалькувата легковажнiсть, iз якою вiн вiдкидав можливiсть вiйни так само недбало, як струшував порухом вказiвного пальця попiл iз сигарети, мене розiзлила, адже у цей час десятки та сотнi тисяч фабрик виробляли вибухiвку й отруйнi гази. Не варто завжди вiрити в те, у що хочеться, навiдрiз вiдповiв я. Вiйськове управлiння та органiзацii, що керують военним апаратом, теж не сплять, i поки ми тут тiшилися утопiями, вони сповна використали мирний час, щоб заздалегiдь органiзувати й отримати, так би мовити, готовi до бою маси. Саме зараз, у мирний час, коли всенародне плазування завдяки удосконаленню пропаганди зросло до неймовiрних розмiрiв – треба дивитися фактам у вiчi – у ту мить, коли по радiо пролунае оголошення мобiлiзацii, нiде не буде супротиву. Людина – це порошинка, сьогоднi ii волю взагалi не беруть до уваги.

Звичайно, всi були проти мене, адже, як показуе практика, людина потребуе самозаспокоення, а усвiдомленоi небезпеки намагаеться позбавитися найчастiше тим, що визнае ii незначною та незначущою. Мое ж застереження вiд дешевого оптимiзму було недоречним хоча б тому, що в сусiднiй кiмнатi вже чекав розкiшний званий обiд.

Несподiвано моiм секундантом виступив кавалер ордену Марii Терезii, той самий, в якому мiй хибний iнстинкт припускав супротивника.

– Так, безглуздо, – гарячкувато вiдказав вiн, – у наш час зважати на бажання чи небажання людського матерiалу, оскiльки в наступнiй вiйнi основна робота виконуватиметься машинами, а людей розжалують до такого собi складника цих машин. Уже в попереднiй вiйнi я зустрiчав на полi бою небагатьох, хто мав чiтку позицiю: схвалював або заперечував вiйну. Бiльшiсть людей, як вiтер – хмару пилу, пiдхопило та закрутило у великий вихор, трясучи iх, немов горох у мiшку. Одним словом, людей, що втiкали на вiйну, було навiть бiльше, нiж тих, хто тiкав вiд вiйни.

Я здивовано слухав, зацiкавлений передусiм тiею гарячковiстю, з якою вiн говорив.

– Не вводьмо себе в оману. Якщо сьогоднi почнуться вербування на якусь екзотичну вiйну в будь-якiй краiнi, в Полiнезii чи в якому закутку Африки, – сотнi i тисячi кинуться туди, навiть не розумiючи, чому саме це роблять; можливо, через бажання втекти вiд себе або вiд безрадiсних життевих обставин. Вiрогiднiсть супротиву вiйнi, на мою думку, не бiльша нуля. А одноосiбний супротив системi завжди вимагае значно бiльшоi мужностi, нiж коли просто пливеш за течiею, а саме – особистоi мужностi, котра вимирае в наш час органiзацii та механiзацii. На вiйнi я стикався майже виключно з масовою мужнiстю, мужнiстю в строю. Та якщо ii розглянути пiд лупою, то проявляються дуже дивнi компоненти: багато марнославства, багато легковажностi чи навiть нудьги, але передусiм – багато страху: так-так, страх залишитися позаду, – страх бути осмiяним, страх дiяти самостiйно i – передусiм – страх стати в опозицiю до загального запалу; бiльшiсть iз тих, кого на полi бою вважали наймужнiшими, особисто я (пiзнiше i в цивiльному життi) знав як сумнiвних героiв. Будь ласка, зрозумiйте, – сказав вiн, ввiчливо звертаючись до господаря дому, що кривив обличчя, – iз себе я в жодному разi не роблю винятку.

Менi сподобалася манера, з якою вiн говорив, i я хотiв пiдiйти до нього, але тут домоправителька покликала на вечерю, i, оскiльки нас посадили далеко один вiд одного, ми бiльше не мали змоги поговорити. Лише коли всi почали розходитися, ми зiткнулися в гардеробi.

– Думаю, – усмiхнувся вiн, – наш спiльний покровитель заочно нас уже познайомив.

Я усмiхнувся у вiдповiдь:

– І доволi добре.

– Напевне, змалював мене таким собi Ахiллесом, а моiм орденом хизувався, немов своiм?

– Приблизно так i було.

– Так, вiн неабияк пишаеться ним. Так само, як i вашими книжками.

– Дивний чолов’яга! Але е й гiршi. До речi, якщо ви не проти, ми можемо трохи пройтися разом.

Ми вийшли. Вiн одразу ж заговорив до мене:

– Повiрте, коли я говорю, що всi цi роки нiщо не завдавало менi бiльшого клопоту, нiж цей, як на мене, надто примiтний орден Марii Терезii, то це не просто гучнi слова. Я хочу сказати, – щоб бути чесним до кiнця, – що коли я його отримав там, на фронтi, то мене пройняло до мозку кiсток. Зрештою, коли тебе виховували солдатом, а в кадетському училищi ти слухав легенди про цей орден, котрий на кожнiй вiйнi дiставався, можливо, лише дюжинi людей… Тобто це дiйсно немов зiрку з неба дiстати. Так, для хлопця двадцяти восьми рокiв це означае чимало. Ти стоiш перед строем, а всi дивуються тому, як раптом у тебе на грудях щось заблищало, немов маленьке сонце, i кайзер, його недосяжна величнiсть, вiтае i тисне тобi руку. Але бачте: ця нагорода мала значення та цiннiсть лише в нашому мiлiтаристському свiтi, а коли вiйна закiнчилася, менi здалося смiшним пройти крiзь усе життя з печаткою героя лише тому, що одного разу двадцять хвилин ти дiйсно був хоробрим (iмовiрно, не хоробрiшим, нiж десятки тисяч iнших) i мав щастя бути помiченим i – можливо, це найдивнiше – повернутися живим. Уже рiк потому, коли люди скрiзь почали витрiщатися на маленький шматок металу i ковзати по менi побожними поглядами, менi остогидло викроковувати живим пам’ятником, i роздратування вiд цiеi постiйноi уваги було однiею з вирiшальних причин, чому пiсля вiйни я так швидко звiльнився з армii.

Вiн пришвидшив ходу.

– Я сказав: «однiею з причин», але головною – була особиста, котра вам, можливо, буде ще зрозумiлiшою. Головною причиною було те, що я сам дуже сумнiвався у моему правi на цю нагороду i, у всякому разi, – у власному героiзмi. Я ж бо знав краще за стороннiх спостерiгачiв, що за цим орденом ховаеться хтось, хто менш за все був схожим на героя, навiть був, безсумнiвно, антигероем – один iз тих, хто стрiмголов кинувся на вiйну, щоб урятуватися вiд розпачливоi ситуацii. Радше, дезертири, що втекли вiд вiдповiдальностi, нiж героi патрiотичного обов’язку. Я не знаю, як вам, а менi життя з нiмбом та блиском видаеться неприродним та нестерпним, i я, чесно, вiдчув полегшення, коли бiльше не мусив демонструвати на мундирi свою героiчну бiографiю. Але мене ще й досi дратуе, коли хтось вiдкопуе мою колишню славу; тому зiзнаюся вам, що вчора я був уже майже готовий пiдiйти до вашого столу i накинутися на цього базiкала, мовляв, нехай вихваляеться кимось iншим, а не мною. Весь вечiр мене дратував ваш шанобливий погляд, i найбiльше менi хотiлося примусити вас вислухати мене, щоб одразу спростувати цi брехнi, вислухати, якою кривою дорiжкою я дiйшов до мого геройства – це доволi дивна iсторiя, а проте, вона змогла би вам показати, що часто мужнiсть – нiщо iнше, як слабкiсть навиворiт. До речi, я i зараз, як на сповiдi, можу вам ii розповiсти. Те, що сталося з людиною чверть столiття тому, вже стосуеться не ii, а нiби когось iншого. Ви маете час? І чи не буде вам нудно?

Звiсно, в мене був час; ми ще довго ходили вже спустiлими вулицями, а наступними днями ми часто бували разом. Я майже нiчого не змiнив у його розповiдi, можливо, сказав «улани» замiсть «гусари», трохи посунув на картi гарнiзони, щоб iх не впiзнали, i завбачливо прибрав усi справжнi iмена. Але нiде я не навигадував чогось суттевого i тепер розповiдатиму вже не я, а оповiдач.


«Є два типи спiвчуття. Перше – легкодухе та сентиментальне, власне, е лише нетерпiнням серця, бажанням якнайшвидше звiльнитися вiд неприемного хвилювання через чуже нещастя, те спiвчуття, котре зовсiм не спiвчуття, а лише iнстинктивний опiр власноi душi чужому стражданню. Друге – едино справжне – не сентиментальне, воно вимагае вчинкiв, воно знае, чого хоче, i сповнене рiшучостi терпляче вистояти до самого кiнця i зробити все, на що стане сил, i навiть бiльше».


Все почалося з неоковирностi, з цiлком невинноi дурницi, з gaffe,[1 - Нетактовнiсть (фр.).] як кажуть французи. Пiсля цього я спробував залагодити мою дурiсть, але коли хочеш поспiхом полагодити шестерню, то, як правило, псуеш весь механiзм. Навiть сьогоднi, багато рокiв по тому, я не можу зрозумiти, де закiнчилася моя невдача i почалася моя провина. Гадаю, я нiколи цього так i не дiзнаюся.

Тодi менi було двадцять п’ять, i я служив лейтенантом в Н-ському уланному полку. Не можу стверджувати, що я вiдчував схильнiсть чи внутрiшне покликання до вiйськовоi служби. Але коли в старiй австрiйськiй родинi службовцiв двое дiвчат та четверо завжди голодних хлопцiв сидять за вбого накритим столом, то iх не запитують про схильностi, а швиденько вкидають до горнила професii, щоб довго не обтяжували домогосподарство. Мого брата Ульрiха, котрий вiд тяжкого навчання пошкодив зiр ще в народнiй школi, влаштували в духовну семiнарiю, мене, за мiцну статуру, вiдправили в вiйськову школу; вiдтодi нитка життя розмотуеться автоматично, самому для цього робити нiчого не потрiбно. Держава потурбуеться про все. За кiлька рокiв, за встановленим державним зразком, iз блiдого пiдлiтка вона безкоштовно викроiть молодшого лейтенанта з пушком на пiдборiддi i передасть його, готового до вжитку, армii. Одного дня, на день народження кайзера (менi ще не було вiсiмнадцяти) вiдбувся наш випуск, i скоро по тому на моему комiрцi з’явилася перша зiрка; так було пройдено перший етап, i тепер я повинен був автоматично з належними паузами просуватися далi кар’ерою аж до пенсii та подагри. Служити в кавалерii, на жаль, надто дорого, i це також у жодному разi не було моiм бажанням; це було примхою моеi тiтки Дейзi, другоi дружини батькового старшого брата, з якою вiн побрався, коли перейшов з мiнiстерства фiнансiв на вигiднiшу посаду голови правлiння банку. Вона була снобом i дуже багатою, тому не могла стерпiти, щоб хтось iз родичiв, хто носить прiзвище Гофмiллерiв, «спотворював» родину службою в пiхотi; позаяк ця примха коштувала тiтцi сто крон у мiсяць, то я мусив за кожноi нагоди щонайшанобливiше дякувати iй за це. Нiхто не думав (а сам я – найменше), чи подобаеться менi служити в кавалерii, чи взагалi в армii. Коли я сидiв у сiдлi, менi було добре, а далi, нiж шия коня, я не заглядав.

Того листопада 1913-го, напевне, з однiеi канцелярii в iншу спустили якийсь наказ, i отже – вжжик – i наш ескадрон вже перемiстили з Ярославичiв у iнший маленький гарнiзон на угорському кордонi. Не мае значення, чи я назву справжню назву цього мiстечка, чи нi, бо два гудзики на мундирi не можуть бути бiльш схожими один на одного, нiж австрiйськi провiнцiйнi гарнiзони. Там i тут тi самi державнi казарми: казарма, манеж, навчальний плац, офiцерський клуб, до цього три готелi, двi кав’ярнi, кондитерська, винарня, жалюгiдне вар’ете з потяганими субретками, котрi помiж дiлом придiляли увагу офiцерам та добровольцям. Вiйськова служба скрiзь означае однаково пусту рутину; година за годиною розподiленi за непорушним сторiчним регламентом, а вiльний час теж не набагато вiдрiзняеться. В офiцерському клубi тi самi обличчя, однаковi розмови, в кав’ярнi однi й тi ж партii в карти та бiльярд. Інколи навiть дивуе, як це Господь Бог був таким люб’язним зробити принаймнi iнше небо та iнший ландшафт навколо шести-восьми сотень дахiв подiбних мiстечок.

Щоправда, одну перевагу новий гарнiзон (на противагу попередньому, галiцiйському) мав: гарнiзон, з одного боку, був близько до Вiдня, з iншого – не дуже далеко вiд Будапешта, i тут була станцiя швидкого потяга. Тож хто мав грошi – а в кавалерii завжди служили доволi багатi молодi люди, не кажучи вже про добровольцiв, почасти з дворянства, почасти сини фабрикантiв – той мiг (якщо вчасно вшитися) поiхати до Вiдня вечiрнiм потягом о п’ятiй, а нiчним – о пiв на третю, вже знову повернутися. Цього часу достатньо, щоб сходити в театр, погуляти по Рiнгштрасе, побути кавалером та пошукати випадкову пригоду; деякi щасливчики навiть тримали там постiйне житло чи кiмнату в заiжджому дворi. На жаль, такi освiжаючi легковажнi прогулянки в той час були поза межами мого мiсячного бюджету. З розваг менi залишалася лише кав’ярня чи кондитерська, де я грав у бiльярд (ставки в картах у бiльшостi випадкiв були задорогими для мене), чи у ще дешевшi шахи.

Того разу пообiдi (це було, мабуть, у серединi травня 1914-го) я так само сидiв у кондитерськiй iз аптекарем iз «Золотого янгола», котрий був i вiцебургомiстром нашого гарнiзонного мiстечка. Ми давно зiграли звичнi три партii i розмовляли просто задля того, щоб згаяти час; встати й пiти – та куди пiдеш у цiй глушинi? Розмова, немов догорiла сигарета, вже ледь жеврiла. Раптом розчиняються дверi, i хвиля свiжого повiтря вносить милу дiвчину в легкiй спiдницi-кльош: карi мигдалевi очi, смаглява шкiра, чудово одягнена, зовсiм не провiнцiйна, а головне – нове обличчя в цiй нестерпнiй одноманiтностi. На жаль, ця тендiтна нiмфа не звертае уваги на нашi шанобливi погляди; гордо i стрiмко, пружним упевненим кроком вона не соромлячись проходить повз дев’ять маленьких мармурових столикiв прямо до стiйки i замовляе en gros[2 - Гуртом (фр.).] дюжину тiстечок, торти та шнапс. Менi одразу кидаеться в очi, як devotis-sime[3 - Шанобливо (iт.).] вклоняеться iй пан кондитер – я нiколи не бачив, щоб шов на спинi його фрака так сильно напинався. Навiть його дружина, пишна грубувата провiнцiйна Венера, котра зазвичай байдужо приймала лестощi наших офiцерiв (адже до кiнця мiсяця часто залишаються якiсь невеличкi борги), пiдводиться зi свого мiсця за касою i майже розтае в солодких речах. Доки кондитер записуе замовлення в книгу, ця мила дiвчина безтурботно хрумкотить пралiне i перемовляеться з панi Гросмайер; ми вже непристойно завзято витягуемо шиi, проте на нас вона не кидае жодного погляду. Звiсно, молода панi не обтяжуе гарненьку ручку пакунками: панi Гросмайер ввiчливо запевняе, що все буде надiйно доставлено. І вона навiть не думае, як звичайнi смертнi, розплачуватися готiвкою бiля металевого касового апарату. Одразу зрозумiло: шляхетний покупець, вищий гатунок!

Зробивши замовлення, вона повертаеться до виходу, i пан Гросмайер поспiхом вискакуе вiдчинити iй дверi. Мiй аптекар також пiдводиться зi свого мiсця, щоб поштиво вклонитися, коли вона пропливае повз нас. Вона дякуе з королiвською люб’язнiстю – чорт забирай, якi оксамитовi очi, немов у ланi! Я ледь можу дочекатися, доки вона, облита солодкими комплiментами, вийде з крамницi, i з величезною цiкавiстю запитую мого друга, що це за пава в нашому курнику.

– Ох, ви ii не знаете? Це ж небога пана… (я назву його паном Кекешфальвою, хоча його справжне iм’я звучить iнакше) Кекешфальви, ви ж знаете Кекешфальву?

Кекешфальва: вiн вимовляе iм’я так, нiби кидае банкноту в тисячу крон, i дивиться на мене, чекаючи, що я – певна рiч! – з побожним трепетом вигукну: «О, звiсно!» Але я – новоспечений лейтенант, що з’явився в цьому гарнiзонi лише кiлька мiсяцiв тому, не маю жодного уявлення про цього таемничого бога, тому ввiчливо прошу пояснити менi, що пан аптекар i робить iз задоволенням провiнцiйного марнославства. І звiсно, значно багатослiвнiше та детальнiше, нiж я вам переказую.

Кекешфальва, пояснюе вiн менi, – найбагатша людина в усьому окрузi. Майже все належить йому. Не лише замок Кекешфальва («Таж ви мусите його знати – його видно з навчального плацу, лiворуч вiд головноi дороги – жовтий палац iз квадратною баштою та великим старим парком») а й цукрова фабрика дорогою в Р., i лiсопильня в Бруцi, й кiнний завод у М. – все це належить йому, а до цього ще шiсть чи сiм будинкiв у Будапештi та Вiднi.

– Так, важко повiрити, що у нас е такi багатющi люди, котрi вмiють жити, як справжнi магнати. Взимку вiн у маленькому вiденському палацi на Якквiнгассе, влiтку – на курортах; власне, в цьому будинку вiн проводить лише кiлька мiсяцiв навеснi, але, святий Боже, що то за будинок! Квартети з Вiдня, шампанське та французькi вина, все перше з першого, краще з найкращого!

Якщо я хочу, вiн iз задоволенням познайомить мене з ним, адже – самовдоволений жест – вiн товаришуе з паном фон Кекешфальвою, в минулi роки часто мав iз ним справи i знае, що той завжди охоче приймае у себе офiцерiв; одне його слово – i мене буде запрошено.

То чом би й нi? В болотi такого провiнцiйного гарнiзону задихаешся. Йдучи бульваром, уже знаеш в обличчя усiх жiнок, знаеш, який у кожноi з них лiтнiй та зимовий капелюшки, яка святкова i яка повсякденна сукня – все залишаеться незмiнним. І собак знаеш, i служниць, i дiтей з першого погляду, i навiть зi спини. Знаеш кожен витвiр мистецтва товстоi богемськоi куховарки в офiцерському клубi, а вiд одного погляду на завжди однакове меню в трактирi починае нудити. Знаеш напам’ять кожну назву, кожну вивiску, кожен плакат у кожному провулку i кожен магазинчик у кожному будинку, а в кожному магазинi – кожну вiтрину. Знаеш майже так само точно, як обер-кельнер: о котрiй годинi в кав’ярнi з’явиться пан окружний суддя, i те, що вiн сяде злiва вiд вiкна i рiвно о пiв на п’яту замовить каву зi збитими вершками, а от пан нотарiус знову прийде рiвно на 10 хвилин пiзнiше, о четвертiй сорок, i – чарiвне рiзноманiття – через його слабкий шлунок вип’е склянку чаю з лимоном i, запаливши звичну вiрджинську сигару, розповiсть звичнi анекдоти. Ох, знаеш всi обличчя, всi мундири, всiх коней та кучерiв, усiх злиднiв у всiй околицi, самого себе знаеш до вiдрази! Чому б одного разу не вирватися з цього замкненого кола? А до того ж, ця мила дiвчина, цi медовi очi! Отож я кажу моему покровителю з удаваною байдужiстю (тiльки б не виказати свою радiсть цьому самозакоханому пiлюльнику!), що, звiсно, я буду радий познайомитися з родиною Кекешфальва.

І дiйсно – хвацький аптекар не збрехав! – вже за два днi вiн приносить у кав’ярню, гордо роздутий, немов той iндик, та подае менi жестом благодiйника надруковане запрошення, в яке калiграфiчно вписали мое iм’я; це запрошення свiдчить, що пан Лайош фон Кекешфальва запрошуе пана лейтенанта Антона Гофмiллера наступного тижня в середу на вечерю о восьмiй годинi вечора. Слава Богу, нашi люди також не в тiм’я битi i знають, як поводитися в таких випадках. У недiлю зранку, одягнувшись у кращий одяг, бiлi рукавички та лаковi черевики, немилосердно виголившись (крапля одеколону на вуса), я виiхав iз вiзитом ввiчливостi. Служник – старий, стриманий, хороша лiврея – взяв мое запрошення i вибачаючись пробурмотiв: «Господарi будуть дуже засмученi, що не зустрiлися з паном лейтенантом, але вони в церквi». «То й на краще, – думаю я, – вiзити ввiчливостi – не найприемнiша справа, як на службi, так i поза нею». У будь-якому разi, я виконав свiй обов’язок. У середу ввечерi я пiду туди i будемо сподiватися, що менi сподобаеться. Отже, до середи справа з Кекешфальвою залагоджена. Але два днi по тому, у вiвторок, я дуже зрадiв, коли знайшов у себе в кiмнатi вiзитну картку з загнутим кутиком вiд пана Кекешфальви. Цi люди, думаю я, мають бездоганнi манери. Всього через два днi пiсля мого вiзиту ввiчливостi зустрiчний вiзит менi, маленькому офiцеру, – бiльшоi ввiчливостi та поваги навiть генерал не може забажати! Тепер я очiкую вечора середи з дiйсно хорошим передчуттям.

Однак доля з самого початку зiграла злий жарт (власне, треба було вiрити у прикмети i звертати бiльше уваги на маленькi знаки). В середу о пiв на восьму вечора я вже був повнiстю готовий: найкращий мундир, новi рукавички, лаковi черевики, стрiлка на штанях запрасована, немов лезо бритви, мiй денщик якраз розправляе складки на шинелi й оглядае, чи все добре (менi потрiбен для цього денщик, бо в моiй погано освiтленiй кiмнатцi е лише маленьке ручне дзеркальце), аж тут грюкають у дверi – посланець. Черговий офiцер, мiй друг, ротмiстр граф Штайнгюбель, просить прийти до нього в казарму. Двое уланiв, напевне, п’янi як чiп, посварилися, i, зрештою, один вдарив iншого прикладом по головi. Тепер це вайло лежить там, закривавлене, з вiдкритим ротом i без свiдомостi. Невiдомо, чи його череп взагалi цiлий. Полковий лiкар вiдчалив до Вiдня у вiдпустку, полковника не можуть знайти; отже, в такому скрутному становищi милий Штайнгюбель, хай йому грець, посилае саме за мною, щоб я його виручив; допоки вiн клопотатиметься коло закривавленого, я мушу скласти протокол i розiслати його з посланцями, щоб якомога швидше знайти цивiльного лiкаря, в кав’ярнi чи деiнде. Тим часом уже за чверть восьма. Я вже бачу, що за чверть або пiвгодини я нiяк не зможу звiльнитися. Чорт забирай, саме сьогоднi мусила статися така халепа, як на зло, сьогоднi, коли мене запрошено! Все нетерплячiше я поглядаю на годинник; прийти вчасно не вдасться, навiть якщо я порпатимуся тут лише п’ять хвилин. Але служба – це нам добре втовкмачили – понад будь-який особистий обов’язок. Я не можу вшитися, тож роблю едино можливе в цiй прикрiй ситуацii – посилаю мого денщика фiакром (це задоволення коштуе менi чотири крони) до Кекешфальви, прошу мене вибачити, якщо спiзнюся через непередбачувану ситуацiю на службi, i так далi. На щастя, цей гармидер у казармi тривае не дуже довго, оскiльки з’являеться сам полковник зi швидко знайденим лiкарем, i тепер я можу непомiтно зникнути.

Але нова невдача: якраз сьогоднi на площi Ратушi немае жодного фiакра, я мушу чекати, доки менi викличуть восьмикопитний екiпаж по телефону. Тому (це було неминучим), коли я зрештою ступаю у великий хол Кекешфальви, хвилинна стрiлка настiнного годинника вже дивиться вертикально вниз – рiвно пiв на дев’яту замiсть восьмоi – i я бачу, що в гардеробi пальта вже висять випнувшись одне на одному. По трохи знiяковiлому обличчю слуги я розумiю, що дуже спiзнився – неприемно, як неприемно, i треба ж було такому статися пiд час першого ж вiзиту!

Проте слуга – цього разу на ньому бiлi рукавички, фрак, накрохмалена сорочка i непорушне обличчя – заспокоюе мене: денщик пiвгодини тому передав мое послання, i супроводжуе мене в надзвичайно елегантний, сяючий кришталевими люстрами та обшитий червоним шовком салон iз чотирма вiкнами; ще нiколи я не бачив нiчого розкiшнiшого. Але, на жаль i на свiй сором, я виявляю, що салон абсолютно порожнiй, а з сусiдньоi кiмнати виразно чуеться жвавий дзенькiт тарiлок. «Прикро, ох, прикро, – думаю я одразу ж, – вони вже сидять за столом!»

Та я збираюся з силами, i коли слуга вiдчиняе передi мною розсувнi дверi, пiдходжу до порога iдальнi, лунко клацаю пiдборами i вклоняюся. Усi дивляться на мене. Двадцять, сорок очей, абсолютно чужих очей, розглядають запiзнiлого гостя, котрий у не вельми впевненiй позi застиг у дверях. Одразу ж пiдводиться немолодий пан (безсумнiвно, господар дому), швидко знявши серветку, пiдходить до мене i люб’язно простягае руку. Я собi уявляв помiщика з мадярськими вусами, товстими щоками, огрядного та червоного вiд доброго вина, проте цей пан фон Кекешфальва мае зовсiм iнший вигляд. Крiзь золотi окуляри на мене дивляться трохи втомленi очi, я бачу сiруватi мiшки пiд очима, трохи сутулi плечi, чую хрипкуватий голос, який зрiдка перериваеться тихим кашлем; цього чоловiка з вузьким делiкатним обличчям, котре закiнчуеться тонкою бiлою борiдкою-еспаньйолкою, можна прийняти за вченого. Надзвичайно заспокiйливо на мою невпевненiсть дiе пiдкреслена чемнiсть старого пана. Нi-нi, це його провина, – переривае вiн мене одразу ж, – вiн добре знае, що на службi може трапитися що завгодно, i з мого боку було надзвичайно люб’язно повiдомити його про це; лише тому, що вiн був не впевнений у тому, що я прийду, вони почали вечеряти, не дочекавшись мене. Але тепер не гаятимемо часу i сiдаемо за стiл. Пiзнiше вiн вiдрекомендуе мене кожному окремо, а зараз – вiн пiдводить мене до столу – лише його доньцi. Пiдлiток, нiжна, блiда, тендiтна, як i вiн сам, вона перервала розмову, i двiйко сiрих очей сором’язливо ковзнули по менi. Я мигцем бачу тонке, нервове обличчя, спочатку вклоняюся iй, тодi кланяюся направо та налiво усiм iншим, а вони, очевидно, радi, що не доведеться вiдкладати виделки та ножi заради детальноi церемонii знайомства.

Першi двi-три хвилини я ще почуваюся вельми незручно. Тут немае нiкого з полку, жодного приятеля, жодного знайомого i навiть нiкого з шанованих людей мiстечка – виключно чужi, абсолютно чужi люди. Здаеться, тут переважно державнi службовцi та землевласники з околиць зi своiми дружинами та доньками. Але лише цивiльнi, цивiльнi, жодного мундира, окрiм мого! О Боже, як же менi – недоречнiй, сором’язливiй людинi – вести бесiду з цими незнайомими людьми? На щастя, мене всадовили на хороше мiсце. Бiля мене сидiло смагляве пустотливе створiння – гарненька племiнниця, котра, напевне, тодi все-таки помiтила мiй захоплений погляд у кондитерськiй, бо посмiхнулася менi привiтно, наче старому знайомому. Їi очi були кольору кавових зерен, i дiйсно, коли вона смiеться, вони iскряться, нiби зерна в жаровнi. У неi чарiвнi маленькi прозорi вушка пiд густим чорним волоссям (немов рожевi цикламени серед моху, думаю я). Голi руки, м’якi та гладенькi; напевне, на дотик вони, як почищенi персики…

Приемно сидiти поруч з такою гарною дiвчиною, i я майже закохуюся в ii спiвучий угорський акцент. Приемно бенкетувати в такiй осяянiй залi за таким аристократично сервiрованим столом; за тобою лакей у лiвреi, перед тобою – найкращi наiдки. Моя сусiдка лiворуч, котра говорить з легкими польськими iнтонацiями, теж видаеться менi доволi appe?tissant,[4 - Апетитний (фр.).] нехай навiть вона дещо масивнiша. Чи це так вино дiе, свiтло-золотисте, потiм темно-червоне, нiби кров, а тепер iскристе шампанське, котре саме зараз щедро наливають зi срiбних карафок i череватих пляшок лакеi в бiлих рукавичках? Славний аптекар не збрехав: у Кекешфальви все нiби при дворi. Я ще нiколи не iв так смачно, навiть нiколи не мрiяв про те, щоб так смачно, так розкiшно, так вишукано iсти. Вносять все вишуканiшi, все дорожчi страви на нескiнченних тарелях: в золотiй пiдливцi плавае блiдо-блакитна риба, увiнчана салатою та обрамлена скибочками омара, каплуни зверху на широких гiрках iз розсипчастого рису, блакитно пломенiють пудинги в ромi, пiстрявiють рiзнобарвнi солодкi кульки морозива, фрукти, котрi, напевне, проiхали пiвсвiту, нiжно притискаються одне до одного в срiбних кошиках. Немае нi кiнця нi краю тим наiдкам, а наостанок – справжня веселка з напоiв: зеленi, червонi, бiлi та жовтi, а до чудовоi кави – сигари, завтовшки як спаржа!

Розкiшний, казковий будинок – нехай буде благословенним добрий аптекар! – свiтлий, щасливий, шумливий вечiр! Я не знаю, чи вiд того почуваюся так невимушено та вiльно, що праворуч, лiворуч i навпроти мене очi засяяли яскравiше, а голоси стали гучнiшими, забувши про манiрнiсть i жваво розмовляючи – у будь-якому разi, моя колишня сором’язливiсть зникла. Я весело розмовляю, догоджаю обом сусiдкам одночасно, п’ю, смiюся, поглядаю iз запалом навколо, i коли час вiд часу – зовсiм не випадково – моi пальцi торкаються гарних голих рук Ілони (так звуть гарненьку небогу), то здаеться, вона зовсiм не ображаеться на цi легкi доторки; вона теж розслаблена, окрилена та рознiжена цим розкiшним святом, як i всi ми.

Поступово я вiдчуваю (чи не вiд незвичних чудових вин, токаю та шампанського на перемiну?) як на мене находить якась легкiсть, ледь не бешкетна невгамовнiсть. Тепер для цiлковитого щастя менi не вистачае якоiсь дрiбнички – для пiднесення, для захвату, але чого саме я прагнув, менi вiдкрилося вже наступноi митi, коли раптово з сусiдньоi кiмнати за салоном – слуга знову непомiтно вiдчинив розсувнi дверi – долинули звуки приглушеноi музики, квартету, якраз тоi музики, котру я прагнув усiею душею, музика танцiв, ритмiчний та водночас нiжний вальс; двi скрипки ведуть, iм – низько та сумно – пiдiграе вiолончель; мiж ними чiтко вiдбивае такт рiзким стакато рояль. Так, музика! Лише ii менi не вистачало! Музики i, можливо, танцiв, вальсу – гойдатися, вiддаватися польоту, щоб радiсно вiдчувати внутрiшню легкiсть! Дiйсно, ця вiлла Кекешфальви, напевне, якийсь казковий будинок: варто лише задумати бажання, i ось воно здiйснилося. Коли ми встаемо з-за столу, вiдсунувши крiсла, i пара за парою – я простягаю Ілонi руку i знову вiдчуваю ii прохолодну, нiжну, розкiшну шкiру – переходимо в салон, добрi гноми вже прибрали всi столи i розставили крiсла вздовж стiн. Гладенький коричневий паркет виблискуе – божественна ковзанка для вальсу, а з сусiдньоi кiмнати незримо пiдохочуе музика.

Я повертаюся до Ілони. Вона все розумiе i смiеться. Їi очi вже сказали «так», ми вже кружляемо, двi пари, три пари, п’ять пар на слизькому паркетi; тим часом обережнiшi та старшi люди просто спостерiгають i спiлкуються. Я танцюю охоче i навiть добре роблю це. Ми захоплено кружляемо, i менi здаеться, що я нiколи в своему життi не танцював краще. На наступний вальс я запрошую iншу сусiдку; вона теж танцюе чудово, i, схилившись до неi, я, трохи одурманений, вдихаю пахощi ii волосся. Ох, вона танцюе дивовижно, все тут дивовижно, я такий щасливий, яким не був довгi роки… Я вже нiчого не розумiю, найдужче менi хочеться усiх обiйняти i кожному сказати щось щире, щось вдячне; так легко, так безмiрно радiсно, так душевно, таким юним душею я почуваюся. Я кружляю то з однiею, то з iншою, я розмовляю i смiюся, i танцюю, i, захоплений потоком мого щастя, не вiдчуваю час.

Раптом я випадково кидаю погляд на годинник – пiв на одинадцяту! З жахом усвiдомлюю: я танцюю i розмовляю, i розважаюся вже майже годину i – неотеса! – жодного разу не запросив дочку господаря дому! Я танцював лише зi своiми сусiдками та ще з двома-трьома iншими дамами, котрi менi сподобалися найбiльше, а про дочку господаря зовсiм забув! Яка неввiчливiсть, о Господи, яка образа! Але тепер треба швидко залагодити ситуацiю!

Але з жахом я розумiю, що взагалi не можу пригадати зовнiшнiсть дiвчини. Я схилився перед нею лише на мить, коли вона вже сидiла за столом, i тепер можу згадати лише щось нiжне i тендiтне, i ще ii швидкий сiрий зацiкавлений погляд. Але куди ж вона подiлася? Вона ж як дочка господаря не могла пiти геть? Занепокоено я оглядаю всiх жiнок та дiвчат уздовж стiн: жодноi схожоi на неi. Зрештою я заходжу в третю кiмнату, де, прихований китайською ширмою, грае квартет, i полегшено зiтхаю. Бо там сидить вона – точно, це вона! – нiжна, тоненька, у свiтло-блакитнiй сукнi мiж двома старшими дамами в куточку для вiдпочинку за малахiтово-зеленим столиком, на якому стоiть пласка ваза з квiтами. Вона трохи схилила вузьке обличчя, нiби дослухаючись до музики, i лише тепер, у порiвняннi з яскравим багрянцем троянд, я помiчаю, як мерехтить ii прозоро-блiдий лоб пiд важким каштановим волоссям. Але я бiльше не витрачаю часу на пусте спостереження. Слава Богу, що я ii знайшов, полегшено зiтхаю я в душi. Отож я можу вчасно надолужити втрачене.

Я пiдходжу до столу – поруч гримить музика – i вклоняюся на знак мого ввiчливого запрошення. Здивованi очi дивляться на мене, не розумiючи, губи залишаються напiврозкритими на пiвсловi. Але вона навiть не ворухнулася, щоб пiти за мною. Вона мене не зрозумiла? Я вклоняюся ще раз, тихо дзенькнувши острогами:

– Дозвольте вас запросити, милостива панянко?

Але стаеться щось жахливе. Вона рвучко вiдхиляеться, нiби хоче ухилитися вiд удару; разом iз цим ii блiдi щоки заливае рум’янець, щойно вiдкритi губи мiцно стискаються, i лише очi нерухомо втуплюються в мене з виразом такого жаху, який менi ще нiколи в життi не зустрiчався. Наступноi митi по всьому ii стиснутому тiлi проходить судома. Намагаючись пiдвестися, вона хапаеться обома руками за стiл так, що ваза на ньому гримить i дзвенить, одночасно з цим щось падае з ii крiсла з рiзким стуком, щось iз дерева та металу. Вона все ще мiцно тримаеться обома руками за стiл, що розхитуеться, ii легке, нiби дитяче, тiло все ще здригаеться, а проте вона не тiкае, вона ще розпачливiше хапаеться за важку кришку стола. Знову i знову це трiпотiння, цей дрож вiд стиснених кулакiв до самого волосся. І раптом вибухае риданнями, диким задушеним криком.

Але лiтнi дами вже обступили ii справа i злiва, вже пiдтримують, вже приголублюють, вже улещують, заспокоюють ii дрож, вже м’яко вiдривають ii руки вiд столу, i вона знову падае в крiсло. Та плач не припиняеться; навiть стае ще бурхливiшим, нiби хлинула кров, нiби вона здригаеться вiд блювоти. Якби музика (котра заглушуе все) за своею ширмою стихла лише на одну мить, всi аж до самоi танцювальноi зали почули б цi ридання.

Я стою там, збитий з пантелику, наляканий. Що? Та що ж сталося? Безпорадно дивлюся, як обидвi старi дами намагаються заспокоiти плач дiвчини, котра тепер, засоромившись, поклала голову на стiл. Але знову i знову новi поштовхи ридання, хвиля за хвилею проходять по худенькому тiлу до самих плечей, i кожного разу вiд цих раптових поштовхiв дзвенить ваза. А я безпорадно все ще стою там, нiби скам’янiлий; комiрець мене душить розпеченою мотузкою.

– Пробачте, – белькочу я нарештi упiвголоса в порожнечу – обидвi жiнки зайнятi дiвчиною, i нiхто на мене не глянув – хитаючись, я вiдступаю у залу. Схоже, тут ще нiхто нiчого не помiтив, пари швидко кружляють у танцi, а я вiдчуваю, що мушу триматися за одвiрок: так хитаеться довкола мене кiмната. Що трапилося? Я щось накоiв? Боже, мабуть, наприкiнцi застiлля я надто швидко, надто багато випив i тепер, у потьмареннi, скоiв якесь безглуздя!

Тут музика припиняеться, пари розходяться. Окружний начальник, вклонившись, вiдпускае Ілону, i я одразу ж кидаюся до неi i майже силою тягну збентежену дiвчину убiк:

– Будь ласка, допоможiть менi! Богом прошу – допоможiть менi, пояснiть менi!

Мабуть, Ілона очiкувала, що я вiдвiв ii до вiкна, щоб прошепотiти якусь люб’язнiсть, тому ii очi раптом стають суворими: напевне, своiм хвилюванням та зляканим виглядом я викликаю спiвчуття. Нiби в лихоманцi, я все розповiдаю iй. І дивно: в ii поглядi одразу ж з’являеться помiтний жах, такий самий, як у тоi дiвчини, i вона напускаеться на мене:

– Ви збожеволiли?… Хiба ви не знаете?… Хiба ви не бачили?…

– Нi… – белькочу я, розгромлений цим новим, так само незрозумiлим жахом. – Що бачив?… Я ж нiчого не знаю. Я ж уперше в цьому домi…

– Хiба ви не помiтили, що Едiт… кульгава?… Не бачили ii бiднi скалiченi ноги? Вона ж не може i двох крокiв без милиць ступити… а ви… – вона швидко стримуе гнiвне слово, – ви запросили ii до танцю… ох, жахливо! Менi треба до неi…

– Нi! – у розпачi я хапаю Ілону за руку. – Ще одну хвилинку, одну хвилинку… Ви мусите вибачитися перед нею вiд мого iменi. Я навiть подумати не мiг… Я бачив ii лише за столом, лише секунду… Будь ласка, пояснiть же iй…

Але Ілона зi злiстю у поглядi звiльняе свою руку та бiжить у кiмнату. Менi стискае горло, мене нудить, я стою на порозi салону, все кружляе, мерехтить i шумить, усi цi люди, що невимушено розмовляють, спiлкуються, раптом стають менi нестерпними; i я думаю: ще п’ять хвилин, i всi знатимуть про мою дурiсть. П’ять хвилин, а тодi насмiшкуватi, осудливi, iронiчнi погляди обмацуватимуть мене зусiбiч, а завтра по всьому мiсту пiдуть розмови про мiй неоковирний вибрик, i сотнi вуст iх смакуватимуть; вже рано-вранцi цю новину доставлять iз молоком до всiх дверей, а звiдти рознесеться в челяднi, а далi пiде в кав’ярнi та установи… Завтра це знатимуть у моему полку…

У цю мить я, немов крiзь туман, бачу ii батька. З трохи засмученим обличчям – вже знае? – вiн iде через зал. Вiн до мене пiдiйде? Нi – тiльки б не зустрiтися з ним зараз! Мене раптом охоплюе панiчний страх перед ним та перед усiма. І достоту не розумiючи, що я роблю, я кидаюся до дверей у хол, геть iз цього пекельного дому…

– Пан лейтенант уже йдуть вiд нас? – ввiчливо дивуеться слуга i робить рукою жест, нiби сумнiваючись у своiх словах.

– Так, – вiдповiдаю я.

Щойно це слово злiтае з моiх губ, менi стае страшно. Невже я справдi хочу пiти? І наступноi митi, коли слуга подае менi шинель, я ясно усвiдомлюю, що своею малодушною втечею я роблю нову, i може, ще бiльш неприпустиму дурiсть. Але вже надто пiзно. Не можу ж я знову вiддати йому шинель i повернутися до зали, коли вiн, злегка вклонившись, вже вiдчиняе менi дверi. І от я, згораючи вiд сорому, стою бiля цього чужого, проклятого дому, холодний вiтер б’е в обличчя, серце згорае вiд сорому, i я судомно хапаю ротом повiтря, нiби задихаюся.



Це була та лиховiсна помилка, з якоi все й почалося. Тепер, коли минуло стiльки рокiв, уже холоднокровно знову згадуючи той безглуздий епiзод, з якого розпочалося це лихе безталання, я мушу визнати, що, по сутi, вляпався у цю iсторiю лише через непорозумiння; навiть найрозумнiша та найдосвiдченiша людина могла припуститися такоi gaffe[5 - Нетактовнiсть (фр.).] – запросити до танцю скалiчену дiвчину. Але тодi, охоплений жахом, я почувався не лише непоправним дурнем, але i грубiяном, справжнiм лиходiем. Я почувався так, нiби ударив батогом дитину. Зрештою, все це ще можна було залагодити, якби я мав достатню силу духу; але справу остаточно зiпсувало те, що я – i це стало зрозумiло одразу, щойно перед будинком менi в обличчя вдарив перший поштовх крижаного вiтру, – просто втiк, як злочинець, навiть не спробувавши виправдатися.

Не можу описати свiй стан, в якому я стояв перед домом. За яскраво освiтленими вiкнами змовкла музика, мабуть, музиканти просто зробили перерву. Але я так болiсно переживав свою провину, що гарячково уявляв: ось танцi припинилися через мене, i всi гостi побiгли в маленький будуар втiшати ображену; чоловiки, жiнки й дiвчата – усi разом за зачиненими дверима обурюються негiдником, що запросив до танцю немiчну дитину i злякавшись утiк пiсля паскудного вчинку. А завтра – мене кинуло в холодний пiт, я вiдчував його пiд кашкетом – про мою ганьбу дiзнаеться i плiткуватиме все мiсто! Мiстяни вже докладуть зусиль, перемиють усi кiсточки! В уявi я вже бачив, як моi товаришi в полку – Ференц, Мiслiвец i, передусiм, Йожi, цей затятий дотепник, – прицмокуючи пiдходять до мене: «Ну, Тонi, ти й утнув! Варто було тебе один-единий раз спустити з цепу – i маеш, осоромив увесь полк!» Мiсяцями продовжуватиметься глузування в офiцерськiй iдальнi: адже у нас по десять, по двадцять рокiв пережовують за столом кожний прогрiх, коли-небудь допущений кимось iз офiцерiв, кожна дурниця у нас увiковiчнюеться, кожному жарту споруджують пам’ятник. Ще й досi, шiстнадцять рокiв по тому, в полку розповiдають безглузду iсторiю, котра сталася з ротмiстром Волiнскi, коли вiн, повернувшись до Вiдня, став вихвалятися, нiби познайомився на Рiнгштрасе з графинею Т. i першу ж нiч провiв у неi в спальнi; а через два днi в газетах написали про скандал зi звiльненою нею служницею, котра видавала себе за графиню для своiх афер та щоб крутити романи. Окрiм того, цей казанова мусив пройти тритижневий курс лiкування в полкового лiкаря. Хто хоч раз був осмiяний товаришами, назавжди залишаеться посмiховиськом, цього йому не забудуть i не змилуються. І що довше я все це уявляв та обдумував, то бiльше абсурдних iдей лiзло менi в голову. У тi хвилини менi здавалося, що в сто разiв легше швидко натиснути вказiвним пальцем спусковий гачок револьвера, нiж цiлими днями вiдчувати пекельнi муки безпомiчного очiкування: чи вiдомо вже товаришам про мiй сором, i чи не вчуваеться менi за спиною насмiшкуватий шепiт? Ох, я надто добре себе знав, адже у мене нiколи не вистачить сил встояти, якщо я стану об’ектом кпинiв та пересудiв!

Не знаю, як я тодi дiстався до казарми… Лише пам’ятаю, що одразу ж вiдчинив шафу, де тримав пляшку сливовицi для моiх гостей, i випив двi-три неповних склянки, намагаючись притлумити бридке вiдчуття нудоти. Потiм я, як був одягнений, кинувся в лiжко i спробував добре все обдумати. Але, як квiти, що пишно розквiтають у задушливих оранжереях, гарячковi видiння буйно розростаються в темрявi. Там, у вологому грунтi, переплетенi, фантастичнi, вони швидко виростають у жахливi лiани i душать тебе; як швидкi сновиддя, в розпаленому мозковi виникають, змiнюючи одне одного, страшнi жахiття. Осоромлений на все життя, думав я, вигнаний з товариства, осмiяний товаришами, знайомими, усiм мiстом. Нiколи бiльше не вийду з цiеi кiмнати, не наважуся вийти на вулицю зi страху зустрiти когось iз тих, хто знае про мiй злочин (адже в ту нiч вiд такого перезбудження моя необачнiсть видавалася менi злочинною, а сам собi я здавався гнаним i зацькованим уселюдним глузуванням). Коли ж я нарештi забувся в немiцному поверховому снi, гарячка жахiв продовжилася i там. Ледь я вiдкриваю очi, як знову бачу розгнiване дитяче обличчя, бачу, як тремтять губи, руку, що судомно схопилася за край стола, чую, як упало щось дерев’яне, i тiльки тепер розумiю, що то були милицi, i менi, охопленому шаленим страхом, ввижаеться, що прочиняються дверi, i ii батько (чорний сурдут, бiле нагруддя, золотi окуляри, доглянута еспаньйолка) пiдходить до мого лiжка. Перелякано я пiдхоплююся з лiжка. І коли я розглядаю у дзеркало свое вкрите холодним потом обличчя, мене долае бажання заiхати в пику бовдуру в потьмянiлому склi…

Але, на мое щастя, вже настав день; в коридорi гучно розносяться важкi кроки, внизу брукiвкою торохкотять карети. А коли у вiкнi свiтло, то думки яснiшi, нiж коли тебе оточуе зловiсна темрява, що радо породжуе привидiв. Може, кажу я собi, справи не такi й жахливi? Може, нiхто нiчого й не помiтив? Але вона, звiсно, нiколи цього не забуде i не пробачить – нещасна, блiда, хвора калiка! І раптом у моiй головi спалахуе рятiвна думка. Я швидко розчiсую скуйовджене волосся, надягаю мундир i пробiгаю повз спантеличеного денщика, котрий у вiдчаi кричить менi услiд своею жахливою нiмецькою з русинським акцентом:

– Пане лейтенанте! Пане лейтенанте, кава вже готова!

Я мчу сходами i так швидко пробiгаю повз iще напiводягнених уланiв, якi товчуться у дворi казарми, що вони ледь устигають виструнчитися. Я проношуся повз них, i ось уже я за ворiтьми. Бiжу прямiсiнько до квiткового магазину на площi Ратушi; бiжу, наскiльки це дозволено лейтенанту. Поспiшаючи, я, звiсно, забув, що о пiв на шосту ранку крамницi ще зачиненi, але, на щастя, фрау Гуртнер, окрiм квiтiв, продае ще й овочi. Перед дверима стоiть напiврозвантажений вiз iз картоплею. Я гучно стукаю у вiкно й одразу ж чую кроки хазяйки, що спускаеться сходами. Поспiхом вигадую пояснення: я зовсiм забув, що сьогоднi iменини мого друга. Через пiвгодини ми вирушаемо, тому менi дуже хотiлося б надiслати йому квiти прямо зараз. Тiльки найкращi, i щонайшвидше. Товста крамарка, ще в нiчнiй кофтi, човгае ногами у драних пантофлях, вiдчиняе лавку i показуе менi своi скарби – чималий оберемок троянд iз довгими стеблами. Скiльки вам? Усi, вiдповiдаю я, всi! Просто так зв’язати чи краще вкласти в кошик? Так-так, звiсно, в кошик! На розкiшне замовлення iде все, що залишилося вiд моеi платнi (в кiнцi мiсяця доведеться економити на вечерi та кафе i не давати у борг). Але зараз менi все це байдуже, ба, бiльше – я навiть радий, що мiй промах обходиться менi так дорого, я вiдчуваю зловтiху: так тобi, телепню, й треба, розплачуйся за свою подвiйну дурiсть!

Отже, все в порядку, чи не так? Найкращi троянди гарно оформленi в кошику, iх негайно вiдправлять! Але фрау Гуртнер розпачливо вибiгае на вулицю i кричить щось менi услiд. Куди й кому вiдправляти квiти? Адже пан лейтенант нiчого не сказав. Ох, я – тричi бовдур, вiд хвилювання навiть забув назвати адресу: маеток Кекешфальви, – кажу я продавчинi та вчасно згадую зляканий зойк Ілони, котра назвала iм’я моеi нещасноi жертви. – Для панни Едiт фон Кекешфальва!

– О, так, звiсно-звiсно, фон Кекешфальви, – вiдповiдае фрау Гуртнер з гордiстю, – нашi найкращi клiенти.

Ще одне запитання (а я вже знову збирався пiти): чи не хочу я написати кiлька слiв? Кiлька слiв? А, так! Вiдправник! Даритель! Інакше як вона дiзнаеться, вiд кого квiти?

Я знову заходжу в крамницю, дiстаю вiзитiвку i пишу на нiй: «Прошу мене вибачити». Нi, так не можна! Це було б черговою дурницею, навiщо нагадувати про свою нетактовнiсть? Але що ж написати? «Щиро шкодую» – нi, це нiкуди не годиться, ще подумае, що я ii жалкую. Краще взагалi нiчого не писати…

– Покладiть до квiтiв мою вiзитiвку, фрау Гуртнер, просто картку.

Тепер менi вiдлягло вiд серця. Я поспiшаю назад до казарми, випиваю свою каву i так-сяк проводжу ранковi заняття, мабуть, трохи знервованiше та неуважнiше, нiж зазвичай. Але в армii – не дивина, якщо котрийсь iз лейтенантiв з’являеться зранку на службу з важкою головою. Скiльки наших, прогулявши всю нiч у Вiднi, повертаються настiльки втомленими, що куняють на ходу, а йдучи легкою риссю, засинають. Взагалi-то менi навiть на користь те, що я мушу проводити огляд уланiв, вiддавати накази i потiм виiжджати на плац, бо служба, певною мiрою, вiдволiкае мене вiд неспокiйних думок; щоправда, неприемна згадка не дае менi спокою, а в горлi нiби застрягла просочена жовчю губка.

Але ополуднi (я якраз збираюся пiти в iдальню) мене схвильовано наздоганяе денщик:

– Пане лейтенанте!

У нього в руках лист – продовгуватий конверт, блакитний англiйський папiр, нiжнi пахощi парфумiв, на зворотi майстерно вiдтиснутий герб, адреса написана тонкими, загостреними лiтерами – жiночий почерк! Нетерпляче розпечатую конверт i читаю:



«Вiд щирого серця дякую вам, шановний пане лейтенанте, за чудовi квiти, котрi я не заслужила. Вони менi принесли i приносять величезне задоволення. Будь ласка, приходьте до нас на чашку чаю будь-якого вечора. Сповiщати не потрiбно. Я – на жаль! – завжди вдома.

    Едiт ф. К.».

Гарний почерк… Я мимоволi згадую тонкi дитячi пальчики, що вчепилися в стiл, i блiде обличчя, що раптово залилося рум’янцем, неначе в келих лийнули бордо. Знову i знову я перечитую цi кiлька рядкiв i полегшено зiтхаю. Як тактовно вона промовчала про мiй промах! І водночас, як умiло та делiкатно сама натякае на свою немiч. «Я – на жаль! – завжди вдома». Великодушнiшого прощення не бувае. Жодноi тiнi образи. Менi нiби камiнь з душi впав. Я почувався, як пiдсудний, котрий вважае, що його засудять на довiчну каторгу, а суддя пiдводиться, надягае шапочку i виголошуе: «Виправдано». Звiсно, менi треба скоро завiтати туди, щоб подякувати iй. Сьогоднi четвер, значить, пiду в недiлю. Або нi, краще вже в суботу!



Але я не дотримав слова. Я був надто нетерплячим. Менi не давало спокою бажання якнайшвидше позбутися тяжкого вiдчуття невизначеностi, дiзнатися, що мене остаточно вибачили. Менi досi лоскотав нерви страх, що в клубi, в кафе чи ще деiнде хтось почне говорити про мою халепу:

– Ну то як там було у Кекешфальвiв?

Менi хотiлося мати змогу стримано та впевнено вiдповiсти: «Чудовi люди! Вчора ввечерi я знову пив у них чай», – щоб кожному стало зрозумiло, що мене не гнали звiдти в шию. Тiльки б поставити крапку в цiй прикрiй iсторii! Тiльки б покiнчити з нею! Зрештою, мое нервове напруження призводить до того, що вже наступного дня, тобто у п’ятницю, якраз коли ми з Йожi та Ференцом, моiми найкращими друзями, тиняемося по бульвару, я несподiвано вирiшую: пiдеш до них сьогоднi ж! І одразу ж прощаюся з трохи спантеличеними друзями.

Дорога не дуже далека, пiвгодини – не бiльше, якщо йти швидко. Спочатку п’ять нудних хвилин мiстом, потiм по трохи курявому шосе, що веде i до нашого навчального плацу, де нашi конi вже знають кожен камiнчик i кожен поворот (можна зовсiм вiдпустити повiд i так iхати). Приблизно на пiвдорозi, бiля маленькоi каплицi бiля мосту, влiво вiдходить, йдучи за плавними вигинами маленького струмка, неширока алея тiнистих каштанiв; це, певною мiрою, приватнi володiння, i нею рiдко користуються пiшоходи та екiпажi.

Але дивно: що ближче я пiдходжу до невеликого замку – вже виднiеться бiла кам’яна огорожа з ажурними решiтчастими ворiтьми, – то швидше зникае моя мужнiсть. Як, стоячи перед дверима зубного лiкаря, шукаеш приводу повернути назад, доки ще не потягнув за дзвiночок, так i тепер менi хочеться втекти. Дiйсно, хiба обов’язково йти саме сьогоднi? Чи, може, взагалi вважати, що ця неприемна ситуацiя остаточно залагоджена листом? Я мимоволi вповiльнюю ходу, зрештою, для вiдступу ще е час, а коли не дуже хочеш iти прямо, то обхiдна дорога завжди видаеться привабливiшою; i от, перейшовши через струмок по хисткiй дошцi, я звертаю з алеi на луки, вирiшивши спочатку прогулятися круг маетку.

Будинок за високою кам’яною огорожею являе собою продовгувату одноповерхову будiвлю в стилi пiзнього бароко, пофарбований на староавстрiйський лад у так званий шенбрунський жовтий iз зеленими вiконницями. За двором, на межi з великим парком, котрого я не помiтив пiд час першого пiзнього вiзиту, приховуються кiлька менших будiвель – напевне, примiщення для слуг, контора та конюшнi. Тiльки тепер, заглядаючи через овальнi отвори в товстiй стiнi (так званi «бичачi очi»), я запевняюся, що замок Кекешфальви зовсiм не схожий на сучасний маеток, як я вважав спочатку, виходячи з його внутрiшньоi будови; нi, це справжнiй дiм землевласника, старовинний родовий маеток на зразок тих, що я не раз бачив у Богемii, коли бував там на маневрах. Незвичною видаеться лише чотирикутна башта, трохи схожа за формою на iталiйську дзвiницю; вона недоречно височiе над двором, мабуть, залишившись вiд замку, котрий стояв тут багато рокiв тому. Я згадав, як часто дивився на цю чудернацьку вежу з навчального плацу, вважаючи, що це церковна дзвiниця у якомусь селi; лише тепер менi кинулося в очi, що не вистачае звичного для церкви куполу, у цiеi дивноi споруди плаский дах, який, iмовiрно, служить сонячною терасою чи обсерваторiею. Але що бiльше я переконуюся у старовинному, феодальному походженнi цього дворянського маетку, то менш затишно почуваюся: саме тут, де на зовнiшнi форми, безперечно, звертають особливу увагу, я так незграбно дебютував.

Нарештi, обiйшовши кругом огорожi та знову опинившись перед ворiтьми, я роблю над собою зусилля. Я проходжу гравiйну алею мiж пiдстриженими, рiвними, як свiчки, деревами i стукаю важким бронзовим дверним кiльцем, котре, за старим звичаем, тут використовують як дзвоник. Одразу ж з’являеться слуга – дивно, вiн, здаеться, зовсiм не здивований моiм вiзитом без попередження. Нi про що не запитавши i навiть не поцiкавившись моею вiзитною карткою, яку я збирався йому вручити, вiн ввiчливо вклоняеться i запрошуе почекати у вiтальнi – дами ще у себе в кiмнатi, але скоро прийдуть; отже, можна не сумнiватися, що мене приймуть. Як званого гостя, слуга проводить мене далi; я пiзнаю червону вiтальню, де тодi танцювали, i нiяковiсть прокидаеться знову, а гiркий присмак у ротi нагадуе, що злощасна кiмната повинна бути поруч.

Щоправда, розсувнi дверi кремового кольору з вишуканим золотим орнаментом спочатку приховують вiд мене мiсце прикроi ситуацii, такоi свiжоi в моiй пам’ятi, але вже через кiлька хвилин я чую за тими дверима шум стiльцiв, що вiдсувають, чиiсь приглушенi голоси та обережнi кроки, якi свiдчать про присутнiсть кiлькох людей. Я намагаюся скористатися очiкуванням, щоб розглянути салон: розкiшнi меблi в стилi Louis Seize,[6 - Людовик Шiстнадцятий (фр.).] справа та злiва старовиннi гобелени, а мiж скляними дверима, що ведуть прямiсiнько в парк, старi картини з видами Canale grande[7 - Великого каналу (iт.).] i Piazza San Marco,[8 - Площа Св. Марка (iт.).] котрi, хоч я i не знавець, здаються менi дуже цiнними. Щоправда, детально я не розглядаю цi витвори мистецтва, бо напружено дослухаюся до звукiв у сусiднiй кiмнатi.

Ось тихо дзенькнули тарiлки, заскрипiли дверi, а тепер, менi здаеться, я навiть розрiзняю рiзкий нерiвномiрний стук милиць.

Нарештi чиясь невидима рука розсувае дверi, i до мене виходить Ілона.

– Як мило, що ви прийшли, пане лейтенанте! – вона одразу веде мене в надто добре знайому кiмнату. У тому ж куточку, на тiй самiй канапi, за тим самим столиком малахiтового кольору (навiщо ж вони повторюють цю, таку неприемну менi, ситуацiю?) сидить дiвчина; на колiнах лежить пухнасте бiле хутряне покривало, так що ii нiг не видно – очевидно, щоб не нагадувати менi про «оте». Із, безсумнiвно, продуманою привiтною усмiшкою Едiт вiтаеться до мене зi свого куточка. Проте, цi першi хвилини нагадують про ту фатальну зустрiч, i з того, як Едiт трохи вимушено простягае менi через стiл руку, я одразу розумiю, що вона теж думае про «те». Нiкому з нас не вдаеться почати розмову.

На щастя, Ілона швидко переривае гнiтюче мовчання:

– Що вам запропонувати, пане лейтенанте, чай чи каву?

– О, як вам завгодно, – вiдповiдаю я.

– Але що вам бiльше до вподоби, пане лейтенанте? Тiльки давайте без церемонiй. Є i те, й iнше.

– Тодi каву, якщо можна, – наважуюсь я i радо помiчаю, що мiй голос зовсiм не тремтить.

Своiм дiловим запитанням ця смаглява дiвчина збiса вправно допомогла перебороти першу напруженiсть. Але як безжально з ii боку одразу ж вийти з кiмнати, щоб дати слугам розпорядження про каву, адже я – як неприемно! – залишаюся вiч-на-вiч зi своею жертвою. Треба щось сказати, a tout prix[9 - За будь-яку цiну (фр.).] розпочати розмову. Але в горлi нiби клубок застряг, та й погляд я вiдводжу, оскiльки нiяк не наважуся подивитися у бiк крiсла, адже вона може подумати, що я витрiщаюся на ковдру, що вкривае ii хворi ноги. На щастя, вона володiе собою краще, нiж я, i починае розмову нервово-збудженим тоном, з котрим тодi я познайомився вперше.

– Тож сiдайте, пане лейтенанте, будь ласка. Посуньте до себе те крiсло. І чому ви не покладете шаблю – ми не збираемося воювати… он туди, на стiл або на пiдвiконня… куди вам завгодно.

Я пiдсуваю крiсло, мабуть, надто старанно. Менi все ще не вдаеться надати своему погляду бажаноi невимушеностi. Але Едiт енергiйно приходить менi на допомогу.

– Я ще хочу подякувати вам за чарiвнi квiти… вони справдi чарiвнi, ви тiльки погляньте, якi ж вони гарнi у вазi. А ще… ще я повинна вибачитися за мою дурну нестриманiсть… я поводилася просто жахливо… всю нiч не могла заснути: так менi було соромно. Ви ж хотiли якнайкраще… звiдки ж ви могли знати? А крiм того… – вона раптом смiеться, рiзко та нервово, – крiм того, ви вгадали мое найпотаемнiше бажання… адже я спецiально сiла так, щоб бачити тих, хто танцюе, i якраз тодi, коли ви пiдiйшли до мене, найбiльше менi хотiлося потанцювати… я надзвичайно захоплююся танцями. Я можу годинами дивитися, як танцюють iншi, – дивитися так, що сама починаю вiдчувати кожен рух… чесно, кожен рух. Тодi вже не вони танцюють, а я, це я кружляю, вигинаюся, веду чи поступаюся, гойдаюся… Це звучить так по-дурному, що ви, напевне, не вiрите… До речi, ранiше, дитиною, я добре танцювала i дуже любила танцювати… i тепер моi сни завжди про танцi. Так, хоч як це дивно звучить, але я танцюю увi снi, i можливо, для тата й краще, що в мене вiд… що зi мною таке сталося, iнакше я втекла би з дому i стала балериною… Це моя найбiльша пристрасть, i я думаю: як, напевне, чудово своiм тiлом, своiми рухами, усiм своiм еством щовечора звертати на себе увагу, хвилювати, пiдкорювати сотнi людей… це, напевне, чудово… До речi, щоб ви знали, яка я божевiльна, – я колекцiоную фотографii знаменитих балерин. У мене е всi: Сахарет, Павлова, Карсавiна. У мене е фотокартки iх усiх, в усiх ролях та позах. Зачекайте, я зараз покажу iх вам… вони лежать у скриньцi, отам… там бiля камiна… в китайськiй лакованiй скриньцi… – Вiд нетерплячостi ii голос раптом став роздратованим. – Нi-нi-нi, отам, злiва бiля книжок… ну, який же ви нетямущий… Так, ось ця! (Я нарештi знаходжу скриньку i приношу ii.) Погляньте, верхня – моя найулюбленiша картка: Павлова – лебiдь, який помирае… Ах, якби я лише могла поiхати, побачити ii хоч раз – це був би найщасливiший день мого життя!

Заднi дверi, через якi вийшла Ілона, повiльно вiдчиняються на шарнiрах. Поспiхом, нiби ii заскочили на мiсцi злочину, Едiт захлопуе скриньку з рiзким, сухим клацанням. Їi слова звучать, як наказ:

– З ними – нi слова! Нi слова про те, що я вам говорила!

Чоловiк, який обережно вiдчиняе дверi, – сивоголовий слуга з охайними бакенбардами а-ля Франц Йосиф; за ним Ілона вкочуе щедро сервiрований чайний столик на гумових колiщатах. Вона наливае каву, пiдсiдае до нас, i я одразу ж почуваюся впевненiше. Бажаний привiд для розмови дае величезна ангорська кiшка, яка нечутно прослизнула сюди, коли вкочували столик, i тепер довiрливо треться об моi ноги. Я захоплююся кiшкою, потiм починаються розпитування: скiльки часу я вже тут, як менi живеться в гарнiзонi, чи не знаю я лейтенанта такого-то, чи часто iжджу до Вiдня, – мимоволi зав’язуеться звичайна легка бесiда, у ходi якоi непомiтно розчиняеться перша неприемна скутiсть. Поступово я навiть наважуюся скоса поглядати на дiвчат – вони абсолютно не схожi одна на одну: Ілона – вже справжня жiнка, пишна, квiтуча, сповнена чуттевим теплом i здоров’ям; поруч iз нею Едiт – вже не дитина, але ще й не дiвчина, iй, може, сiмнадцять, може, вiсiмнадцять рокiв, але вона все ще не дозрiла. Дивовижний контраст: з одною хотiлося б танцювати та цiлувати ii, iншу – пестити, як хвору дитину, приголубити, захистити ii та передусiм – заспокоiти. Бо з ii ества йде якийсь неспокiй. Жодноi митi ii обличчя не залишаеться спокiйним; вона поглядае то вправо, то влiво, то раптом напружуеться, то, нiби безсило, вiдкидаеться назад; так само нервово вона i розмовляе – завжди уривчасто, стакато, без пауз. Може, думаю я, ця нестриманiсть i неспокiй нiби компенсують вимушену нерухомiсть нiг, або ж постiйна легка лихоманка додае рiзкостi ii жестам та мовленню. Але менi залишаеться мало часу для спостережень, бо швидкими запитаннями i жвавою, стрiмкою манерою розмовляти вона повнiстю приковуе увагу до себе; несподiвано для себе я виявляюся втягнутим у захоплюючу, цiкаву розмову.

Так продовжуеться годину. Може, навiть пiвтори години. Раптом з вiтальнi виникае якась постать; хтось заходить так обережно, нiби боiться завадити. Це Кекешфальва.

– Сидiть, сидiть, будь ласка, – зупиняе вiн мене, розумiючи, що я хочу ввiчливо встати, i нахиляеться, щоб швидко поцiлувати доньку в лоб. На ньому той самий чорний сурдут з бiлим нагруддям та старомодним бантом (я жодного разу не бачив його в iншому одязi); делiкатний погляд за золотими окулярами робить його схожим на лiкаря. І дiйсно, нiби лiкар до лiжка хворого, вiн обережно пiдсiдае до Едiт. Дивно, з того моменту, як вiн увiйшов, свiтло в кiмнатi нiби затьмарив смуток. Боязкiсть, iз якою вiн час вiд часу нiжно та допитливо поглядае на доньку, стримують ритм нашоi невимушеноi розмови. Скоро Кекешфальва сам помiчае нашу збентеженiсть i намагаеться пожвавити розмову. Вiн теж розпитуе мене про полк, ротмiстра, цiкавиться нашим колишнiм полковником, що став командиром дивiзii у вiйськовому мiнiстерствi. Вiн виявляе дивовижну обiзнанiсть про усi кадровi змiни в нашому полку за багато рокiв, i не знаю чому, але менi здаеться, що вiн з якимось певним намiром пiдкреслюе свое близьке знайомство зi старшими офiцерами.

Ще десять хвилин, думаю собi, i я скромно вiдкланяюся. Але тут знову хтось тихо стукае у дверi; безшумно, нiби босонiж, заходить слуга i щось шепоче Едiт на вухо. Вона одразу ж спалахуе.

– Нехай зачекае. Або нi: нехай сьогоднi залишить мене у спокоi. Нехай iде геть, вiн менi непотрiбен.

Ми всi нiяковiемо вiд ii гарячковостi. Я пiдводжуся з неприемним вiдчуттям, що затримався. Але вона прикрикуе на мене так само безцеремонно, як i на слугу.

– Нi, залиштеся! Тут немае про що говорити.

Власне, ii наказовий тон свiдчить про невихованiсть. Батько, очевидно, теж почуваеться неприемно, бо з безпорадним i стурбованим обличчям вмовляе ii:

– Але ж, Едiт…

І ось, чи то побачивши переляк батька, чи то – мою розгубленiсть, вона раптом i сама вiдчувае, що втратила контроль над собою, та неочiкувано звертаеться до мене:

– Вибачте менi, але Йозеф дiйсно мiг би зачекати i не вдиратися сюди. Нiчого надзвичайного, просто щоденнi тортури: масажист, що займаеться зi мною гiмнастикою. Чистiсiньке безглуздя – раз-два, раз-два, вгору, вниз, униз, угору – i одного прекрасного дня все буде добре. Найновiше вiдкриття нашого нового лiкаря, а насправдi нiкому не потрiбнi доскiпування. Марно, як i все iнше…

Вона виклично дивиться на батька, нiби звинувачуе його. Старий знiяковiло (йому соромно передi мною) нахиляеться до неi:

– Але, дитино моя… ти справдi думаеш, що доктор Кондор…

Вiн одразу ж замовкае, адже губи Едiт починають тремтiти, тонкi нiздрi трiпочуть. Тодi ii губи теж так тремтiли, згадую я, i вже боюся нового нападу, але вона раптово червонiе i зговiрливо бурмоче:

– Ну, добре, я пiду. Хоча все це нi до чого, абсолютно нi до чого… Вибачте, пане лейтенанте, сподiваюся, ви скоро знову завiтаете до нас.

Я вклоняюся i збираюся попрощатися. Але вона вже знову передумала.

– Нi, залиштеся з татом, доки я вiдмарширую.

Вона наголошуе на словi «вiдмарширую» так рiзко й уривчасто, нiби це погроза. Потiм вона бере зi столу маленький бронзовий дзвiночок i дзвонить; лише пiзнiше я помiтив, що в цьому домi на всiх столах були пiд рукою такi дзвiночки, щоб вона будь-якоi митi могла кого-небудь покликати. Дзвоник дзвенить рiзко й пронизливо. Зразу ж з’являеться слуга, який непомiтно вийшов пiд час спалаху ii гнiву.

– Допоможи менi! – наказуе вона i вiдкидае хутряну ковдру. Ілона нахиляеться до неi i щось шепоче, але Едiт роздратовано перебивае подругу: – Нi, Йозеф допоможе менi лише пiдвестися. Я сама пiду.

Те, що вiдбуваеться потiм, жахливо. Слуга нахиляеться i добре завченим рухом бере пiд пахви легке тiло i пiднiмае його. Тепер, коли вона стоiть прямо, тримаючись за спинку крiсла, вона задирливо дивиться на кожного з нас по черзi, потiм хапае милицi, що лежали пiд ковдрою, спираеться на них i – цок-цок, тут-тук – йде хитаючись, кидаючи тiло вперед, перекошено, як вiдьма, в той час як слуга, широко розставивши руки, iде за нею слiдом, щомитi готовий пiдхопити ii, якщо вона послизнеться чи передумае. Тут-тук, цок-цок, ще один крок, i ще один, i щоразу щось стиха бряжчить та скрипить, як метал та натягнута шкiра: напевне, – я не наважуюся подивитися на ii бiдолашнi ноги – у неi на гомiлках якесь спецiальне пiдтримуюче приладдя. Нiби лещатами менi здавлюе груди, доки я спостерiгаю за цим «форсованим маршем», – я одразу зрозумiв, що вона спецiально не дозволила допомогти iй чи вiдвезти у крiслi: вона забажала продемонструвати менi, особливо менi, вона захотiла нам усiм показати, що вона калiка. Через якусь незрозумiлу жагу помсти, породжену розпачем, iй хочеться завдати нам болю, щоб i ми гризлися ii мукою; вона жадае звинуватити у своему нещастi нас, здорових, а не Бога. Але саме зараз, дивлячись на цей жахливий виклик, я вiдчуваю – у тисячу разiв гострiше, нiж тодi, пiд час вибуху розпачу через мое запрошення до танцю, – як безмежно страждае вона вiд своеi безпорадностi. Нарештi – минула цiла вiчнiсть, – з величезними зусиллями перекидаючи весь тягар свого слабкого, змученого, худенького тiла з однiеi милицi на iншу, вона прошкутильгала кiлька крокiв до дверей. Менi не вистачае мужностi бодай один-единий раз прямо глянути на неi. Адже безжальний сухий стукiт милиць, оце «цок-цок», що супроводжуе кожен ii крок, скрип та скрегiт механiзмiв, важке уривчасте дихання вражають мене так сильно, що менi здаеться, серце вискочило з грудей i б’еться прямiсiнько пiд тканиною унiформи. Вона вже вийшла з кiмнати, а я, ледве дихаючи, все ще напружено дослухаюся, як за зачиненими дверима поступово вiддаляються цi страшнi звуки i нарештi зовсiм стихають.

Лише тепер, коли стае зовсiм тихо, я насмiлююся пiдвести очi. Старий (я помiтив це не вiдразу) вiдiйшов до вiкна i стоiть, уважно вдивляючись у далечiнь, – надто уважно вiн туди вдивляеться. Проти свiтла видно лише силует, але я все-таки можу розгледiти, як здригаються похилi плечi. І вiн, батько, котрий щодня бачить страждання своеi доньки, розчавлений цим видовищем так само, як i я.

Повiтря в кiмнатi застигло. Через кiлька хвилин темна фiгура нарештi повертаеться i, невпевненою ходою, нiби на слизькому льоду, тихо пiдходить до мене.

– Будь ласка, не ображайтеся на дiвчинку, пане лейтенанте, якщо вона була трохи безцеремонною, але… ви ж не знаете, скiльки вона натерпiлася за всi цi роки… Кожного разу щось нове, а справа просуваеться повiльно, вона втрачае терпiння, я розумiю ii. Але що ж поробиш? Адже треба все перепробувати, треба…

Старий зупинився бiля чайного столика. Вiн говорив, не дивлячись на мене, його очi, напiвприкритi сiрими повiками, нерухомо втупилися у стiл. Немов у забуттi, вiн бере вiдкриту цукорницю, дiстае звiдти квадратик цукру, крутить мiж пальцями, бездумно дивлячись на нього, i кладе назад; вiн схожий на п’яного. Вiн все ще не може вiдiрвати погляд вiд столика, нiби щось особливе прикувало там його увагу. Несвiдомо бере ложку, пiднiмае ii, потiм знову кладе i говорить, нiби звертаючись до неi:

– Якби ви знали, якою була дiвчинка ранiше! Цiлими днями вона бiгала вгору й вниз сходами, носилася по всьому дому так, що ми аж тривожилися. В одинадцять рокiв вона пускала свого понi чвалом на луках, нiхто не мiг ii наздогнати. Ми, моя покiйна дружина та я, часто боялися за неi – такою одчайдушною вона була, такою бешкетною, непосидючою, так легко iй все вдавалося… Нам завжди здавалося: варто iй лише розкинути руки, i вона злетить… i ось саме з нею повинно було статися таке, саме з нею…

Його потилиця мiж сивим рiдким волоссям опускалася все нижче над столом. Нервовi пальцi все ще тривожно нишпорять по розкиданих предметах; замiсть ложки тепер вони схопили щипцi для цукру i вимальовують ними якiсь округлi дивовижнi руни (я знаю: це сором, сум’яття, вiн просто боiться подивитися менi в очi).

– А проте як легко навiть тепер ii звеселити! Найменша дрiбничка може порадувати ii, як дитину. Вона може смiятися з найдурнiшого жарту i захоплюватися якоюсь книжкою. Якби ви бачили, в якому захватi вона була, коли принесли вашi квiти, i ii страх, що вона образила вас, пройшов… Ви навiть не уявляете, як тонко вона все вiдчувае… вона сприймае все набагато гострiше, нiж ми з вами. Я точно знаю: зараз нiхто не переживае сильнiше за неi вiд того, що вона була такою нестриманою… Але як можна… як можна безкiнечно стримуватися… звiдки дитинi набратися терпiння, якщо все йде так повiльно! Як може вона залишатися спокiйною, якщо Бог такий несправедливий до неi, адже вона не зробила нiчого поганого… нiкому нiчого не заподiяла…

Вiн все ще пильно дивиться на уявнi фiгури, котрi намалювала його тремтяча рука щипцями для цукру. І раптом, нiби злякавшись чогось, кидае iх на стiл. Здаеться, вiн нiби прокинувся i усвiдомив, що розмовляе не з самим собою, а з абсолютно сторонньою людиною. Зовсiм iншим голосом, жвавим, але приглушеним, вiн нiяково вибачаеться передi мною:

– Вибачте, пане лейтенанте… як могло статися, що я почав обтяжувати вас своiми клопотами! Це все тому… просто щось найшло на мене… i я лише збирався пояснити вам… Менi б не хотiлося, щоб ви погано думали про неi… щоб ви…

Не знаю, як я набрався смiливостi перервати цi розгубленi пояснення i пiдiйти до нього. Але раптом я обома руками взяв руку староi чужоi менi людини. Я нiчого не сказав. Я лише взяв його холодну схудлу руку, що мимовiльно здригнулася, i мiцно стиснув ii. Вiн здивовано поглянув на мене, i за блискучими скельцями окулярiв я бачив його невпевнений погляд, що несмiливо шукав зустрiчi з моiм. Я боявся, що вiн зараз щось скаже. Але вiн мовчав; лише чорнi зiницi ставали дедалi бiльшими, нiби хотiли збiльшитися до безкiнечностi. Я вiдчув, як мене переповнюе якесь нове, невiдоме хвилювання, i, щоб його уникнути, я поспiшно вклонився i вийшов.

У передпокоi слуга допомiг менi одягнути шинель. Несподiвано спиною я вiдчув протяг. Навiть не обертаючись, я вже знав, що це старий вийшов услiд за мною, щоб подякувати менi, i тепер стоiть у дверях. Але я не хотiв потрапити у незручне становище. Тому я вдав, нiби не помiтив, що вiн стоiть за мною. Поспiхом, iз калатаючим серцем, я покинув цей нещасливий будинок.



Наступного ранку, коли легкий туман ще висить над будинками, i вiконницi зачиненi, оберiгаючи мiцний сон мiстян, наш ескадрон, як завжди, вирушае на навчальний плац. Спочатку трюхикаемо по незручнiй брукiвцi; моi улани, ще заспанi та незадоволенi, з рiвними спинами похитуються в сiдлах. Ми лишаемо позаду чотири-п’ять провулкiв, на шосе переходимо на рись, а потiм беремо вправо – на луки. Я вiддаю наказ своему взводу: «Чва-лом!» – i конi, форкнувши, рвучко кидаються вперед. Вони вже знають це чудове, м’яке i широке поле, розумнi тварини; iх не потрiбно пiдганяти, можна послабити повiддя: заледве вiдчувши доторк шенкелiв, вони щодуху пускаються у бiг. Їм теж вiдома радiсть напруження та розрядження.

Я мчу попереду. Я пристрасно люблю iздити верхи. Я вiдчуваю, як кров рвучкими поштовхами пiднiмаеться вiд стегон, живлющим теплом розливаеться сонним тiлом, а холодний вiтер обвiвае щоки та лоб. Дивовижне ранкове повiтря, ще сповнене пахощами нiчноi роси, подихом зораноi землi, ароматом квiтучих полiв, i разом з тим тебе оповивае тепла, приемна пара з нiздрiв коня. Мене захоплюе цей перший ранковий чвал, вiн так приемно бадьорить задерев’янiле, заспане тiло, що млявiсть одразу зникае, нiби задушливий туман пiд поривом вiтру; вiд вiдчуття легкостi мимовiльно ширшають груди, i я п’ю повiтря, що свистить довкола мене, вiдкритим ротом. «Чвалом! Чвалом!» Вiдчуваю, як свiтлiшае погляд, вiдчуття загострюються, а за спиною чуеться ритмiчний дзенькiт шабель, шумне дихання коней, м’який скрип сiдел i рiвний дрiб копит. Величезним кентавром видаеться ця група людей i коней, що злилася в единому поривi. Вперед, уперед, уперед, учвал, учвал, учвал! Так би й скакати аж на край свiту! З потаемною гордiстю повелителя й творця цiеi насолоди я час вiд часу обертаюся, щоб глянути на своiх людей. І раптом помiчаю, що у моiх славних уланiв уже зовсiм iншi обличчя. Важка гуцульська пригнiченiсть, отупiлiсть, невиспанiсть – все змите з iхнiх облич, нiби кiптява. Вiдчувши, що на них дивляться, вони випрямляють спини i вiдповiдають усмiшками на мiй радiсний погляд. Я бачу, що навiть цi забитi селянськi хлопцi у захватi стрiмкого руху – ось-ось злетять! Вони, як i я, захопленi цiею тваринною радiстю – вiдчувати свою молодiсть i сили, що рвуться назовнi.

І раптом я наказую: «Стi-i-iй! Ри-ис-сю!» Усi разом здивовано натягують повiддя. Увесь взвод, рiзко – нiби автомобiль – пригальмувавши, переходить на важкий алюр. Трохи спантеличено вони скоса поглядають на мене, адже зазвичай – вони мене добре знають, а також мою неприборкану пристрасть до верховоi iзди – ми скачемо луками учвал аж до самого навчального плацу. Але цього разу немов чужа рука рвонула моi поводи – я раптово щось згадав. Мабуть, я несвiдомо побачив на горизонтi бiлий квадрат огорожi маетку, дерева парку, башту, i мене вразило, нiби кулею: «Можливо, хтось дивиться на тебе звiдти? Хтось, кого ти образив своею любов’ю до танцiв, а тепер знову ображаеш пристрастю до iзди верхи? Хтось зi скутими паралiчем ногами, кому, напевне, заздрiсно дивитися, як ти птахом летиш полями?» Так чи iнакше, але я раптово засоромився цiеi гонитви, такоi здоровоi, нестримноi та п’янкоi, засоромився цiеi вiдвертоi фiзичноi радостi, немов якогось незаслуженого привiлею. Розчаровано, повiльною важкою риссю трюхикають позаду моi хлопцi. Даремно очiкують вони – я вiдчуваю це спиною – на наказ, котрий поверне iм колишне пiднесення.

Щоправда, у ту саму мить, коли мене охоплюе це дивне зацiпенiння, я усвiдомлюю, що подiбне самокатування дурне й марне. Я знаю, що немае жодного сенсу в тому, щоб позбавляти себе задоволення через те, що iншi його позбавленi, вiдмовлятися вiд щастя тому, що хтось iнший нещасливий. Я знаю, що в ту хвилину, коли ми смiемося над банальними жартами, у когось вириваеться передсмертний хрип, що за тисячами вiкон ховаються злиднi та голодують люди, що iснують лiкарнi, каменярнi та вугiльнi копальнi, що на фабриках, у конторах, у в’язницях незлiченна кiлькiсть людей постiйно тягне лямку пiдневiльноi працi, i жодному зi знедолених не полегшае, якщо хтось iнший почне безцiльно страждати. Варто лише (це менi зрозумiло) на мить уявити усi нещастя на цiй землi, i ти втратиш сон, а смiх застрягне в горлi. Але не вигаданi, не уявнi страждання тривожать i журять душу – насправдi вразити ii може лише те, що вона сама бачила своiм спiвчутливим оком. У розпалi гонитви близько й осяжно постало передi мною, нiби видiння, блiде, скривлене обличчя Едiт, те, як вона шкутильгае кiмнатою на милицях, i тут-таки менi вчувся iхнiй стукiт i грюкiт разом iз дзенькотом i скрипом прихованих пристроiв на ii гомiлках. Тодi вiд страху, несвiдомо, не обдумуючи, я натяг повiддя. Я повторював собi: «Кому стало краще вiд того, що ти iз захопливого, хвилюючого чвалу перейшов на дурну важку рись?» – але це не допомагало. Неочiкуваний удар вразив ту частину серця, яка знаходиться поруч iз сумлiнням; у мене не вистачае духу i далi вiльно та природно насолоджуватися радiсним вiдчуттям бадьоростi та здоров’я. Млявою, повiльною риссю дiстаемося ми до lisie?re,[10 - Узлiсся (фр.).] крiзь яке дорога веде до навчального плацу; i лише коли маеток ховаеться з виду, я отямлююсь i кажу собi: «Що за дурня! Викинь iз голови цi дурнi сантименти!» І наказую: «Чва-а-лом!»



Із цього несподiваного ривка повiддя все й почалося. Це був перший симптом незвичайного отруення спiвчуттям. Спочатку з’явилося лише неясне вiдчуття – приблизно так, як захворiвши, прокидаешся з важкою головою, – що зi мною щось сталося чи стаеться. До цього часу я бездумно жив у своему обмеженому маленькому свiтi. Я переймався лише тим, що здавалося важливим i цiкавим моiм товаришам та моiм начальникам, але нiколи нi про кого не хвилювався, так само, як не хвилювалися i про мене. Я не знав справжнiх душевних потрясiнь. Стосунки з сiм’ею були налагодженi, професiя та кар’ера окресленi та регламентованi, i така вiдсутнiсть вiдповiдальностi (я зрозумiв це лише зараз) зробила мое серце легковажним. І ось несподiвано щось трапилося, щось сталося зi мною, щоправда, нiби нiчого такого значного, що проявлялося б зовнi. А проте вiд того гнiвного погляду ображеноi дiвчини, в якому я пiзнав невiдому менi досi глибину людського страждання, нiби гребля впала в душi, i назовнi ринув нестримний потiк палкого спiвчуття, що викликало легку лихоманку, котра для мене самого залишилася незрозумiлою, як для будь-якого хворого е незрозумiлою його хвороба. Спочатку я лише зрозумiв, що перейшов межу замкнутого кола, де мое колишне життя протiкало легко i просто, й увiйшов у сферу, яка, як усе нове, хвилювала i тривожила; вперше передi мною розкрилася безодня почуттiв. Незбагненно, але мене вабило кинутися в неi i звiдати до кiнця. Водночас iнстинкт застерiгав мене, що пiддаватися такому зухвалому потягу небезпечно. Вiн закликав: «Досить! Ти вже вибачився. Ти залагодив цю дурну iсторiю». Але iнший голос менi нашiптував: «Сходи туди! Вiдчуй ще раз цей дрож, що пробирае по спинi, цi мурашки по шкiрi вiд страху та напруженого очiкування!» І знову застереження: «Облиш. Не нав’язуйся, не вплутуйся! Ти – юний простодушний хлопець, не витримаеш такого випробування i наробиш ще бiльше дурниць, нiж уперше».

Несподiвано все вирiшилося без мого втручання: через два днi я отримав листа вiд Кекешфальви, в якому вiн запитував, чи не бажаю я пообiдати у них у недiлю. Цього разу будуть лише чоловiки, i, до речi, пiдполковник фон Ф. з вiйськового мiнiстерства, про якого вiн вже менi говорив; звiсно, його донька та Ілона будуть дуже радi мене побачити. Не соромлюся зiзнатися, що я, сором’язливий хлопець, дуже пишався цим запрошенням. Отже, мене не забули, а згадка про прихiд пiдполковника фон Ф., здавалося, навiть значила, що Кекешфальва (я одразу зрозумiв, що з почуття вдячностi) бажае тактовно посприяти моiй службi.

І дiйсно, менi не довелося пожалкувати про те, що я одразу ж прийняв запрошення. Це був справдi приемний вечiр, i менi, молодому офiцеру (до якого, чесно кажучи, i в полку нiкому не було дiла), здавалося, що всi цi лiтнi поважнi пани виказують менi зовсiм незвичну сердечнiсть, – напевне, Кекешфальва завчасно звернув iхню увагу на мене. Вперше за мое життя старший офiцер розмовляв зi мною без належноi йому за рангом зарозумiлостi. Вiн запитував, чи подобаеться менi в полку, як справи з моiм просуванням службою, запропонував звертатися до нього, коли я буду у Вiднi або якщо менi щось знадобиться. Нотарiус, веселий лисий чоловiк iз добродушним обличчям, сяючим i круглим, як мiсяць, також запрошував до себе в гостi. Директор цукрового заводу знай заговорював до мене. Яким несхожим було все це на розмови в нашому офiцерському клубi, де я повинен був покiрно погоджуватися з будь-якою думкою начальника! Швидше, нiж я очiкував, з’явилася приемна впевненiсть у собi, i вже за пiвгодини я абсолютно невимушено брав участь у загальнiй бесiдi.

Знову два лакеi подавали до столу страви, про якi я чув лише з чуток, або коли багатi товаришi хизуючись розповiдали про них: чудову iкру, охолоджену на льоду (я куштував ii вперше), паштет iз козулi, фазанiв i знову й знову вина, вiд яких стае на душi легко та радiсно. Я розумiю, що нерозумно захоплюватися подiбними речами, але навiщо приховувати? Молодий нерозбещений офiцерчик, я прямо з дитячим марнославством насолоджувався тим, що бенкетував за одним столом iз такими поважними чоловiками. Чорт забирай, думав я раз по раз, чорт забирай, подивився б на мене зараз Ваврушка i той блiдий зачуханець – доброволець, який постiйно вихваляеться, як вони розкiшно пообiдали в Захера у Вiднi! Побувати б iм хоч раз у такому домi – ото б вони роти пороззявляли! Якби вони бачили, цi заздрiсники, як невимушено я поводжуся тут, якби вони чули, як пiдполковник з вiйськового мiнiстерства виголошуе тост за мое здоров’я, i як по-дружньому я дискутую з директором цукрового заводу, а вiн цiлком серйозно говорить: «Я просто вражений вашою обiзнанiстю!»

Каву подають у будуарi; у великих келихах з’являеться охолоджений на льоду коньяк, за ним цiлий калейдоскоп лiкерiв i, звiсно, чудовi товстi сигари з розкiшними кiльцями. Пiд час бесiди Кекешфальва нахиляеться до мене i тактовно запитуе, чи бажаю я зiграти з ними партiю в карти, чи, краще, порозмовляю з дамами. «Звичайно, друге», – вiдповiдаю я поспiхом; вiдважитися на робер з пiдполковником з вiйськового мiнiстерства доволi ризиковано. Виграеш – вiн, напевне, розсердиться, а програеш – прощавай, мiсячна платня! До того ж, згадую я, в гаманцi у мене щонайбiльше двадцять крон…

І ось, доки в сусiднiй кiмнатi розкладають ломберний столик, я пiдсiдаю до дiвчат, i дивно – чи то вино, чи гарний настрiй перемiняе все навкруги? – сьогоднi вони обидвi видаються менi надзвичайно милими. Едiт мае не такий блiдий вигляд, не така хворобливо-жовта, як минулого разу – можливо, вона трiшки нарум’янилася для гостей, або ж дiйсно ii щоки порозовiшали вiд пожвавлення; так чи iнакше, але сьогоднi не видно нервово тремтливих лiнiй навколо ii рота i мимовiльного сiпання брiв. Вона в довгiй рожевiй сукнi; нi хутро, нi покривало не приховують ii фiзичноi вади, а проте я, всi ми в чудовому настроi i не думаемо про «це». А Ілона, я пiдозрюю, навiть трохи сп’янiла: ii очi так i виблискують, а коли вона смiеться, вiдкинувши назад гарнi пишнi плечi, я вiдсуваюся, щоб не пiддатися спокусi торкнутися – нiби ненароком – ii оголених рук…

Чудовий коньяк розливаеться по жилах приемним теплом, товста сигара, дим вiд якоi нiжно лоскоче нiздрi, двi гарненькi жвавi дiвчини поруч iз тобою – та пiсля такого бенкету навiть найбiльший телепень почне заливатися соловейком; а до слова, я i так непоганий оповiдач, якщо тiльки не нападе моя проклята сором’язливiсть. Але сьогоднi я в чудовiй формi i розмовляю зi справжнiм натхненням. Звiсно, все, про що я розповiдаю iм, – всього лише маленькi курйози; наприклад такий, як стався минулого тижня з полковником. Ще до закриття пошти вiн хотiв вiдправити термiнового листа вiденським експресом i, викликавши одного улана, такого собi гуцульського селюка, суворо наказав йому негайно вiдправити у Вiдень цей лист. Цей дурисвiт прожогом кидаеться в конюшню, сiдлае свого коня, виiжджае на шосе i чвалом несеться прямiсiнько у Вiдень! Якби не зателефонували в сусiднiй гарнiзон, цей дурило дiйсно скакав би вiсiмнадцять годин поспiль. Отож я – чесне слово! – не обтяжую нi себе, нi своiх слухачок глибокодумними розмовами, це лише анекдоти, плоди казармовоi дотепностi багатьох поколiнь, але вони – я й сам дивуюся – безкiнечно тiшать дiвчат, обидвi смiються без упину. Смiх Едiт звучить особливо легко, i хоча високi срiблястi ноти iнколи переходять у пронизливий дискант, радiсть, безсумнiвно, ллеться iз самоi глибини ii ества, i вже шкiра на щоках, тонка й прозора, нiби порцеляна, набувае все живiшого вiдтiнку, вiдблиск здоров’я i навiть краси осяюе ii обличчя, а ii сiрi очi, зазвичай холоднi i трохи колючi, виблискують дитячою радiстю. Приемно дивитися на неi у цi хвилини: коли вона забувае про свое скуте тiло, – ii рухи та жести стають вiльнiшими i природнiшими; вона невимушено вiдкидаеться на спинку крiсла, смiеться, п’е вино, притягуе до себе Ілону та обiймае ii за плечi; вони обидвi справдi щиро тiшаться моiми теревенями. Успiх завжди окрилюе оповiдача: на думку менi спадае цiла купа давно забутих iсторiй. Завжди сором’язливий та боязкий, я раптом вiдкриваю в собi зовсiм нову смiливiсть: смiшу iх i сам смiюся разом з ними. Немов пустотливi дiти, веселимося ми трое в своему куточку.

Я безупинно жартую, i, здаеться, мене зовсiм захопило наше маленьке веселе коло, але разом з тим я – напiвусвiдомлено, напiвсвiдомо – вiдчуваю на собi чийсь погляд. Вiн iде вiд скелець окулярiв, проходить над ломберним столиком, вiн теплий i щасливий – погляд, вiд якого ще дужче посилюеться мое власне вiдчуття щастя. Потай (я думаю, вiн соромиться присутнiх) старий час вiд часу поглядае поверх карт у наш бiк i мимохiдь, коли я зустрiчаюся з ним поглядами, схвально кивае менi. В ту мить я помiчаю, що обличчя його сяе, нiби в людини, яка слухае музику.

Так продовжуеться майже до пiвночi; нашi розмови не зупиняються нi на мить. Знову подають щось смачне, якiсь чудовi сендвiчi; дивно, але не я один кидаюся на них з апетитом. Дiвчата теж уминають за обидвi щоки i п’ють чудовий, мiцний чорний старий англiйський портвейн – чарка за чаркою! Але зрештою треба прощатися. Як старому другу, доброму вiрному товаришу, тиснуть менi руку Едiт та Ілона. Звiсно, я мушу пообiцяти, що скоро знову прийду – завтра або, у крайньому разi, пiслязавтра. Потiм разом iз трьома iншими гостями я виходжу в хол. Автомобiль вiдвезе нас по домiвках. Доки слуга допомагае одягтися пiдполковнику, я сам беру свою шинелю. Раптом вiдчуваю, що хтось намагаеться допомогти менi одягтися – це пан фон Кекешфальва; я злякано вiдсахнувся: як можу я, молодий та зелений, дозволити, щоб менi прислуговувала лiтня людина! Але вiн пiдходить ближче i зовсiм знiяковiло шепоче:

– Пане лейтенанте! Ах, пане лейтенанте, ви не знаете… Ви навiть не уявляете, яке це для мене щастя – знову чути, як смiеться моя дiвчинка, по-справжньому смiеться. Адже у неi мало радощiв у життi. А сьогоднi вона була майже такою, як ранiше, коли…

У цю мить до нас пiдходить пiдполковник.

– То йдемо? – дружньо усмiхаеться вiн менi.

Звiсно, Кекешфальва не наважуеться продовжувати в його присутностi, але я вiдчуваю, як старий нiяково торкаеться мого рукава, дуже-дуже легко та сором’язливо проводить по ньому – так пестять дитину чи жiнку. Безмежна нiжнiсть i вдячнiсть приховуються у стриманостi цього боязкого руху: в ньому стiльки щастя i стiльки розпачу, що я почуваюся глибоко розчуленим, i коли, дотримуючись правил субординацii, я спускаюся з пiдполковником сходами до автомобiля, менi доводиться опанувати себе, щоб нiхто не помiтив мого сум’яття.



Того вечора я не одразу лiг спати: надто схвильований я був; здавалося б, який незначний привiд – нiчого ж не трапилося, лише старий лагiдно погладив мiй рукав – але стриманого жесту щироi вдячностi було достатньо, щоб виповнити i переповнити мое серце. В цьому доторковi, що мене так вразив, я вгадав щиру нiжнiсть, таку пристрасну i разом з тим таку невинну, якоi нiколи не зустрiчав навiть у жiнцi. Вперше за життя я переконався, що комусь на цiй землi допомiг; i мiй подив був безмежним: менi, молодому чоловiковi, скромному, пересiчному офiцеру, дана така сила – зробити когось щасливим!

Можливо, щоб пояснити собi те пiднесення, яке мене охопило пiсля цього несподiваного вiдкриття, я повинен згадати, що з дитячих лiт нiщо мене так не пригнiчувало, як усвiдомлення своеi незначущостi: я зайва, нiкому не цiкава людина, i всiм байдуже до мене. В кадетському корпусi, у вiйськовому училищi я завжди належав до посереднiх, нiчим не визначних учнiв, нiколи не був в улюбленцях або привiлейованою особою; так само було i в полку. Тож я був твердо переконаний, що, коли раптом щезну – наприклад, впаду з коня i зламаю собi шию, – товаришi скажуть щось таке: «Шкода його!» або «Нещасний Гофмiллер!» – але вже за мiсяць жоден з них i не згадае про втрату. На мое мiсце призначать когось iншого, той хтось сяде на мого коня, i цей «iнший» нестиме службу так само добре чи так само погано, як нiс ii я. Так само, як з товаришами, виходило i з дiвчатами, котрi були в мене в попереднiх двох гарнiзонах, – в Ярославицi з асистенткою зубного лiкаря i в Вiнер-Нойштадтi з маленькою швачкою. Ми разом гуляли, а коли в Аннерль бував вихiдний, вона приходила до мене; на день народження я подарував iй низку коралiв, ми обмiнялися звичними у таких випадках нiжними словами i, треба думати, говорили щиро. Проте, коли мене перевели на iнше мiсце, ми обое швидко втiшилися; першi три мiсяцi, як годиться, ми листувалися, а потiм знайшли собi iнших; вiдмiннiсть була лише в тому, що в поривi нiжностi тепер вона шепотiла не «Тонi», а «Фердль». Що минулося, те забулося. Але ще жодного разу за моi двадцять п’ять рокiв мене не захоплювало сильне, пристрасне почуття, та й сам я, по сутi, хотiв вiд життя лише одного: справно нести службу i жодним чином не справляти поганого враження на оточення.

Але ось сталося несподiване: в менi прокинулася цiкавiсть i я з подивом дивився на себе. Як же це так? Виходить, я, посереднiй молодик, теж маю владу над людьми? Я, у котрого немае i п’ятдесяти крон за душею, здатен подарувати багатiю бiльше щастя, нiж усi його друзi? Я, лейтенант Гофмiллер, змiг комусь допомогти, когось втiшити? Невже тiльки тому, що я один чи два вечори посидiв i поговорив з хворою пригнiченою дiвчиною, ii очi заблищали, на обличчi заграло життя, а смутний дiм повеселiшав завдяки моiй присутностi?

Вiд хвилювання я так швидко йду темними провулками, що менi стае жарко. Хочеться вiдкрити шинелю – в грудях серцю замало мiсця, бо перший подив раптово змiнюеться iншим, новим, ще п’янкiшим. Мене вразило те, як легко, як неймовiрно легко було завоювати прихильнiсть ледь знайомих людей. Зрештою, що я зробив такого особливого? Я виказав трохи спiвчуття, побув у будинку Кекешфальвiв два вечори – два веселих, радiсних, чудових вечори, – i цього виявилося досить. Але в такому разi – до чого ж безглуздо день у день весь свiй вiльний час стирчати в кафе, до знемоги граючи в карти з нудними товаришами чи швендяти по бульвару! Нi, вже досить – бездумно гаяти час! Все швидше крокуючи крiзь нiжну лiтню нiч, я зi справжньою пристрастю молодоi людини, яка раптом прокинулася до життя, обiцяю собi: вiдтепер я змiню свое життя! Рiдше ходитиму в кафе, кину дурний тарок та бiльярд, рiшуче покiнчу з iдiотською звичкою гаяти час, вiд котроi лише тупiшаеш. Краще навiдуватиму хвору i навiть щоразу спецiально готуватимуся для того, щоб розповiсти дiвчатам щось миле та смiшне, ми гратимемо в шахи або ще якось приемно будемо проводити час; навiть сам намiр завжди допомагати iншим та бути корисним окрилюе мене. Вiд такого пiднесення менi хочеться заспiвати, утнути якусь дурницю; адже лише тодi, коли усвiдомлюеш, що потрiбен iншим, вiдчуваеш смисл i мету власного життя…



Так i сталося: упродовж наступних тижнiв я проводив передвечiрнi години, а то i цiлiсiнькi вечори, у Кекешфальвiв; скоро цi дружнi вiзити стали звичними й навiть спричинили небезпечну розпещенiсть. Але ж яка спокуса для молодоi людини (котру з дитинства переводили з одного вiйськового закладу в iнший) пiсля похмурих казарм i прокурених казино неочiкувано вiднайти домашне вогнище, притулок для душi! Коли пiсля служби, о пiв на п’яту чи о п’ятiй, я вирушав до них, то не встигав я пiдняти руку, щоб постукати у дверi, як слуга вже радiсно вiдчиняв, нiби вже давно виглядав у якесь чарiвне вiконце, очiкуючи на мою появу. Все тут ясно свiдчило про те, що мене люблять i визнають своiм у домi. Кожнiй моiй маленькiй слабкостi чи вподобанню потай потурали: моi улюбленi сигарети завжди виявлялися пiд рукою; книжка, про яку я напередоднi казав, що хотiлося б прочитати, наступного дня лежала – нова, а проте вже дбайливо розрiзана – на маленькому стiльчику, нiби зовсiм випадково; крiсло навпроти шезлонга Едiт незмiнно вважалося моiм. Все це дрiбницi, абищицi, так, але саме вони зiгрiвають стiни чужого дому благодатним домашнiм теплом, непомiтно радують та пiдбадьорюють. І я почувався тут упевненiше, нiж будь-коли в колi товаришiв, розмовляв i жартував вiд душi, вперше усвiдомивши, що сором’язливiсть у будь-якiй ii формi сковуе душу, i що повнiстю людина розкриваеться лише тодi, коли почуваеться невимушено.

Але була iнша, значно потаемнiша, неусвiдомлена причина того, що мое щоденне спiлкування з дiвчатами так мене окриляло. Вiдтодi, коли мене ще хлопчиком вiддали до кадетського корпуса, тобто протягом десяти, навiть п’ятнадцяти рокiв, я постiйно знаходився в грубому чоловiчому оточеннi. З ранку до вечора, з вечора до свiтанку, в спальнi училища, в наметах пiд час маневрiв, у казармах, за столом та в дорозi, на манежi та в класах – завжди та всюди я дихав повiтрям, насиченим випарами чоловiчих тiл; спочатку це були хлопчики, потiм дорослi хлопцi, але завжди чоловiки, лише чоловiки. І я звик до iхнiх енергiйних рухiв, твердих, гучних крокiв, низьких голосiв, до тютюнового духу, до iх безцеремонностi, i часто – грубостi. Звiсно, бiльшiсть iз них менi дiйсно подобалася, i я не мiг поскаржитися на те, що вони не вiдповiдали менi взаемнiстю. Але цiй атмосферi не вистачало одухотвореностi, у нiй нiби не вистачало озону, чогось гострого, збудливого, електризуючого. І так само, як наш чудовий вiйськовий оркестр, незважаючи на ефектне звучання, залишався всього-на-всього духовою музикою – рiзкою, уривчастою, побудованою лише на ритмi, бо iй не вистачало нiжно-чуттевоi мелодii скрипок, – так i найвеселiшi години в казармi були позбавленi того ледь вiдчутного флюiду, котрий однiею своею присутнiстю додае жiнка будь-якому товариству. Ще чотирнадцятирiчними пiдлiтками, коли ми, парами гуляючи мiстом у своiх гарних мундирах з елегантними шнурочками, зустрiчали iнших хлопчакiв, що безтурботно розмовляли та флiртували з дiвчатками, ми вiдчували неясну тугу, здогадуючись, що казарма з ii монастирським режимом безжально позбавляла чогось нашу юнiсть; того, що вiд природи щодня належало нашим однолiткам на вулицях, на ковзанцi та в танцзалi – невимушеного спiлкування з дiвчатами; в той час як ми, вiдлюдники за високими решiтками, дивилися на цих казкових iстот, – нiби на ельфiв у коротеньких спiдничках, – мрiючи про розмову з ними, як про щось нездiйсненне. Такi обмеження не минаються безслiдно. А потiм короткi та найчастiше вульгарнi зв’язки з легкодоступними жiнками жодною мiрою не могли повернути менi того, чого я був позбавлений у роки сентиментальних хлопчачих мрiй. І з того, як незграбно та сором’язливо я поводився щоразу, коли менi випадало опинятися у товариствi молодоi дiвчини (хоча я встиг переспати з добрим десятком жiнок), я вiдчував, що через надто довгi обмеження втратив природну невимушенiсть назавжди.

І ось раптово пiдсвiдомий хлоп’ячий потяг пiзнати, яка вона – дружба з молодими жiнками, а не з вусатими простакуватими товаришами, – несподiвано здiйснився у найкращий спосiб. Щодня пiсля обiду я сидiв таким собi мазунчиком серед двох дiвчат; дзвiнка жiночнiсть iхнiх голосiв приносила менi (не можу висловити це iнакше) вiдчуття майже фiзичноi радостi. Неможливо описати, з яким захватом я вперше в життi насолоджувався товариством молодих дiвчат, не вiдчуваючи при цьому жодного сум’яття. До того ж, через певнi обставини було розiмкнуто той невидимий електричний контакт, який невiдворотно виникае пiд час тривалого спiлкування двох молодих людей рiзноi статi. Нашi розмови, що тривали годинами, були абсолютно вiльними вiд солодкоi млостi, котра робить таким небезпечним будь-який t?te-a-t?te у напiвтемрявi. Зiзнаюся, спочатку мене приемно хвилювали повнi, чуттевi губи Ілони, ii пишнi плечi та мадярська пристраснiсть, що вiдчувалася в ii м’яких плавних рухах. Не один раз лише зусиллям волi я стримував бажання одним ривком притягти до себе це тепле, нiжне створiння з чорними веселими очима й обсипати ii поцiлунками. Але Ілона в першi ж днi нашого знайомства розповiла менi, що вже два роки як заручена з помiчником нотарiуса з Бечкерету i тiльки чекае, коли одужае Едiт або ж покращиться ii стан, щоб обвiнчатися з ним, – я здогадався, що Кекешфальва пообiцяв придане бiднiй родичцi, якщо вона погодиться почекати з замiжжям. Крiм того, ми вчинили б жорстоко та пiдступно, якби за спиною цiеi зворушливоi, прикутоi до свого вiзка дiвчини почали б потайки обмiнюватися поцiлунками чи дали б волю рукам, не вiдчуваючи справжньоi закоханостi. Ось чому подiбна чуттевiсть, яка так швидко спалахнула, так само швидко й згасла, i вся щира прихильнiсть, на яку я був здатен, все дужче зосереджувалася на Едiт, знедоленiй та беззахиснiй, бо в таемничiй хiмii почуттiв спiвчуття до хворого неодмiнно та непомiтно поеднуеться з нiжнiстю. Сидiти бiля хвороi, розважати ii розмовами, бачити, як гiрко стиснутi губи розкриваються в усмiшцi, або iншим разом, коли вона через поганий настрiй вже готова вибухнути, – варто було лише доторкнутися ii руки, щоб побачити, як вона засоромившись заспокоюеться i пiдводить на тебе вдячний сiрий погляд, – у ледь помiтних проявах душевноi близькостi з безпорадною дiвчиною була особлива принада, котра приносила менi таке задоволення, котре не могла б дати бурхлива пригода з ii кузиною. І завдяки цим невловним порухам душi – як багато я зрозумiв за цi кiлька днiв! – менi несподiвано вiдкрилися абсолютно невiдомi досi й набагато тоншi сфери почуттiв. Невiдомi та тоншi, але, щоправда, i небезпечнiшi! Бо марнi усi перестороги й зусилля: нiколи вiдносини мiж здоровим та хворим, мiж вiльним та полоненим не можуть довго залишатися в цiлковитiй рiвновазi. Нещастя робить людину легко вразливою, а постiйне спiвчуття заважае iй залишатися справедливою. Так само як не можна викорiнити почуття нелюбовi боржника до кредитора (бо одному з них незмiнно судилося давати, а iншому – лише брати), так i хворий приховуе в собi роздратування, готове спалахнути вiд найменшого прояву турботи. Треба безперервно слiдкувати, аби не переступити ледь вiдчутну межу вразливостi, за якою спiвчуття вже не втамовуе бiль, а лише сильнiше роз’ятрюе рану. Едiт постiйно вимагала (бо вона вже до цього звикла), щоб усi iй прислуговували, нiби принцесi, i пестили, немов дитину, але вже наступноi митi таке ставлення могло ii образити, бо воно викликало в нiй ще гострiше вiдчуття своеi безпорадностi. Якщо, наприклад, запобiгливо пiдсували табурет, щоб iй не доводилося тягнутися за книгою чи чашкою, вона у вiдповiдь кидала гнiвний погляд: «Вважаете, я сама не можу взяти потрiбне?» І, подiбно до того, як звiр за гратами iнколи без усякоi причини кидаеться на сторожа, до якого зазвичай лащиться, iй iнколи приносило зловтiху одним ударом зруйнувати наш безхмарний настрiй, раптово назвавши себе «нiкчемною калiкою». У такi неприемнi моменти доводилося з усiх сил триматися, щоб не розiзлитися i не почати несправедливо iй дорiкати.

Але, на власний подив, я кожного разу знаходив у собi сили для цього. Бо незбагненним чином перше пiзнання людськоi природи тягне за собою все новi й новi вiдкриття, i хто знайшов здатнiсть щиро спiвчувати людському горю, хоча б в окремому випадку, той отримав чудодiйний урок i навчився розумiти всяке нещастя, навiть те, яке спочатку видаеться дивним чи абсурдним. Ось чому мене не вводили в оману досить частi вибухи гнiву Едiт; навпаки, що несправедливiшими та болiснiшими для рiдних були цi напади, то сильнiше вони мене вражали; i я поступово зрозумiв, чому мiй прихiд радував ii батька й Ілону, чому в цьому домi моя присутнiсть була бажаною. Тривале страждання виснажуе не лише хворого, але i його близьких; сильнi страждання не можуть тривати безкiнечно. Звiсно, ii батько та кузина всiею душею жалiли бiдолашну, але в iхнiй жалостi вiдчувалася втома i розчарування. Їi хвороба давно стала для них сумним фактом, хвора була для них просто хворою, i щоразу, опустивши очi, вони просто пережидали, доки вщухне короткий шквал ii емоцiй. Це вже не страшило iх так, як страшило мене, я ж бо лякався щоразу. Я був единим, у кому ii страждання завжди викликали схвильований вiдгук, i ледь не единим, перед ким вона соромилася своеi нестриманостi. Коли вона втрачала контроль над собою, менi варто було заспокiйливо торкнутися ii руки та сказати щось на зразок: «Але ж мила панно Едiт», – i вона одразу ж опускала очi. Вона червонiла, i було видно, що найбiльше iй зараз хотiлося б утекти свiт за очi, якби не паралiзованi ноги. І жодного разу не було такого, щоб прощаючись, вона не сказала майже благальним тоном, вiд якого мене кидало в дрож: «Ви прийдете завтра? Адже ви не сердитеся на мене за те, що я сьогоднi наговорила дурниць?» У такi хвилини менi здавалося незбагненним i дивним, як це я, не даючи нiчого, окрiм щирого спiвчуття, отримував таку владу над людьми…

Але така вже юнiсть; кожне нове вiдкриття захоплюе ii повнiстю, до забуття, i в такому пiднесеннi не знае мiри. Щось дивне почало вiдбуватися зi мною, ледь я помiтив, що мое спiвчуття не лише радiсно хвилюе мене, але i благотворно дiе на оточення; вiдтодi, як я вперше усвiдомив вплив спiвчуття, менi стало здаватися, нiби в мою кров проникла якась отрута, зробила ii червонiшою, гарячiшою, пульсуючою i примусила швидше бiгти по жилах. Менi раптом стало чужим зацiпенiння, в якому я нидiв довгi роки, нiби у сiрих, холодних сутiнках. Сотнi дрiбниць, на якi я ранiше просто не звертав уваги, тепер цiкавили та хвилювали мене; скрiзь я помiчав подробицi, якi мене вражали та розчулювали, нiби вiд першоi зустрiчi з чужим стражданням мiй погляд став мудрiшим та проникливим. А оскiльки наш свiт – кожна вулиця i кожна кiмната – сповнений поворотами долi та гiркою нуждою, то усi моi днi проходили в постiйному i напруженому спостереженнi. Так, наприклад, виiжджаючи коня, я зловив себе на тому, що вже не можу, як ранiше, з усiх сил батожити його по крупу, бо мене одразу ж охоплював сором, а рубець горiв нiби на моiй власнiй шкiрi. А коли наш гарячкуватий ротмiстр бив навiдлiг по обличчю якогось бiдолашного гуцульського хлопака за те, що вiн погано приладнав сiдло, а винний стояв виструнчившись i не смiв поворухнутися, у мене гнiвно стискалися кулаки. Солдати, що стояли навкруги, мовчки витрiщалися або стиха посмiювалися, i лише я один бачив, як у хлопця з-пiд опущених повiк проступають сльози образи. В нашiй офiцерськiй iдальнi я бiльше не мiг терпiти жартiв на адресу незграбних чи безталанних товаришiв; вiдтодi як я, побачивши цю беззахисну, безпорадну дiвчину, зрозумiв, що таке муки безсилля, всяка жорстокiсть викликала в менi гнiв, всяка беззахиснiсть вимагала мого втручання. З тоi хвилини, як випадок промив менi очi гарячими краплями спiвчуття, я почав помiчати незлiченну кiлькiсть дрiбниць, котрi ранiше вислизали з-пiд мого погляду: простi речi, дурницi, але кожна з них зворушувала та хвилювала мене. Наприклад, я раптом помiчаю, що господарка тютюновоi крамнички, де я завжди купую сигарети, рахуючи грошi, пiдносить iх надто близько до опуклих скелець своiх окулярiв, i одразу ж у мене виникае пiдозра, що iй загрожуе катаракта. Завтра, думаю я, обережно розпитаю ii i може, навiть вмовлю нашого полкового лiкаря Гольдбаума оглянути ii. Або раптом бачу, що добровольцi останнiм часом вiдкрито iгнорують маленького рудого К.; здогадуюся про причину: в газетах писали (до чого тут вiн, бiдний хлопець?), що його дядька заарештували за розтрату; за обiдом я навмисне пiдсiдаю до нього i починаю розмову, одразу ж вiдчувши з його вдячного погляду, що вiн розумiе – я це роблю просто для того, щоб показати iншим, як несправедливо i погано вони вчиняють. Або випрошую пробачення для одного зi своiх уланiв, котрому невблаганний полковник присудив чотири години стояти пiд рушницею.

Щодня я знаходжу безлiч приводiв знову i знову вiдчувати цю раптово вiднайдену радiсть. І я даю собi слово: вiднинi допомагати всiм i кожному, скiльки вистачить сил. Не бути лiнивим i байдужим. Пiдноситися над самим собою, збагачувати власну душу, щедро вiддаючи ii iншим, роздiлити долю кожного, розумiючи i долаючи страждання великою силою спiвчуття. І мое серце, дивуючись самому собi, трiпоче вiд вдячностi хворiй дiвчинi, котру я мимоволi образив, i нещастя якоi навчило мене чарiвнiй науцi дiяльного спiвчуття.

Та скоро мене розбудили вiд романтичних мрiй, i до того ж, найбезжалiснiшим чином. От як все сталося. Того вечора ми грали в домiно, потiм довго розмовляли, i нiхто з нас не помiтив, як проминув час. Нарештi о пiв на дванадцяту я кидаю переляканий погляд на годинник i квапливо прощаюся. Ще в холi, куди мене проводжае батько Едiт, ми чуемо з вулицi шум, нiби гудуть сто тисяч джмелiв. Дощ перiщить як iз вiдра.

– Автомобiль довезе вас, – заспокоюе мене Кекешфальва.

– Це зовсiм непотрiбно, – вiдказую я; менi просто незручно, що водiю заради мене доведеться о пiв на дванадцяту ночi знову одягатися i виводити машину з гаража (таке турботливе ставлення до людей з’явилося в мене лиш останнiми тижнями). Але зрештою, надто вже спокусливо в таку собачу погоду спокiйно доiхати додому в затишнiй кабiнi, замiсть того, щоб добрих пiвгодини тьопати в тонких лакованих черевиках по шосе i промокнути до кiсток; i я поступаюся. Незважаючи на дощ, старий проводжае мене до автомобiля i сам вкривае менi колiна пледом. Водiй заводить машину, i ми мчимо крiзь бурхливу стихiю.

Дивовижно приемно i зручно iхати в автомобiлi, що пливе безшумно. Але ось ми вже звертаемо до казарми – як неймовiрно швидко ми домчали! – i я, постукавши у шибку, прошу водiя зупинити на площi Ратушi. В елегантному лiмузинi Кекешфальви до казарми краще не пiд’iжджати! Я знаю, нiкому не сподобаеться, якщо простий лейтенант, нiби якийсь ерцгерцог, iз блиском пiд’iде в шикарному автомобiлi, а водiй у лiвреi вiдчинить перед ним дверцята. На таке вихваляння нашi начальники дивляться скоса, а крiм того, iнстинкт вже давно застерiгае мене: якомога менше змiшувати два свiти – розкiшний свiт Кекешфальвiв, де я вiльна людина, незалежна та розпещена, i свiт служби, де я повинен без жодних нарiкань коритися, в якому я, жалюгiдний бiдака, кожного разу вiдчуваю величезне полегшення, якщо в мiсяцi не тридцять один день, а тридцять. Пiдсвiдомо одне мое «я» нiчого не хоче знати про iнше; iнколи я й сам не можу розрiзнити, котрий iз двох справжнiй Тонi Гофмiллер – той, у домi Кекешфальви, чи той, на службi?

Водiй слухняно гальмуе на площi Ратушi, за два квартали вiд казарми. Я виходжу, пiднiмаю комiр i збираюся швидше перейти широку площу. Але саме у цю мить дощ ринув iз подвоеною силою, i вiтер мокрим батогом вдарив менi в обличчя. Краще кiлька хвилин перечекати в якомусь пiдворiттi, думаю я, нiж бiгти два провулки пiд зливою; або, зрештою, можна зайти в кафе, воно ще вiдчинене, i посидiти у теплi, доки кляте небо не спорожнить своi найбiльшi поливальницi. До кафе всього шiсть будинкiв, i – дивись-но! – за мокрими шибками тьмяно мерехтить свiтло. Мабуть, товаришi ще сидять за нашим постiйним столиком – чудова нагода залагодити свою провину, адже менi вже давно варто було тут показатися. Вчора, позавчора, весь цей та й минулий тиждень я тут не був, i, чесно кажучи, у них е усi пiдстави на мене сердитися; якщо вже зраджуеш, то треба дотримуватися чемностi.

Я вiдчиняю дверi. Газовi рiжки в залi кафе для економii вимкненi, скрiзь валяються розгорнутi газети, а маркер Ойген пiдраховуе виторг. Але позаду, в iгровiй кiмнатi, я бачу свiтло i поблиск фiрмових гудзикiв: ну, звiсно, вони ще тут, цi запеклi картярi – старший лейтенант Йожi, лейтенант Ференц i полковий лiкар Гольдбаум. Напевне, вони давно скiнчили партiю, але все ще, лiниво розкинувшись, перебувають у добре менi знайомому станi ресторанноi дрiмоти, коли найважче – це зрушити з мiсця. Зрозумiло, що мiй прихiд, який перервав нуднi лiнощi, для них був як дар Божий.

– Привiт, Тонi! – вигукуе Ференц, нiби пiднiмае iнших за тривогою.

– Якi ж бо гостi в нашiм домi![11 - Маеться на увазi цитата з твору «Орлеанська дiва» Фрiдрiха Шиллера.] – декламуе полковий лiкар, котрий, як у нас дотепно говорять, страждае на хронiчний цитатний пронос.

Три пари сонних очей мружаться i посмiхаються менi.

– Привiт, привiт!

Їхня радiсть менi приемна. Вони дiйсно хорошi хлопцi, думаю я, нiскiлечки не образилися на мене за те, що я стiльки часу пропадав, навiть нiчого не пояснивши i не вибачившись.

– Чашку чорного, – замовляю я кельнеру, котрий сонно човгае ногами, i з незмiнним «Ну, що новенького?», яким у нас починаеться будь-яка зустрiч, пiдсуваю до себе стiлець.

Широке обличчя Ференца розпливаеться ще ширше, примруженi очi майже щезають у червоних, нiби яблука, щоках; повiльно, тягуче вiдкриваеться рот.

– Що ж, найсвiжiша новина, – задоволено посмiхаеться вiн, – що ваше благороддя знову зволило завiтати в нашу скромну халупу.

А полковий лiкар вiдкидаеться назад i декламуе з кайнцевською[12 - Кайнц Йозеф (1858–1910) – вiдомий австрiйський актор-трагiк.] iнтонацiею:

Шива, що пiд небесами,
вшосте зринув до землi
роздiлити разом з нами
смертнi радощi й жалi.[13 - Гете Й.-В. Балада «Бог i баядера». Переклад Василя Стуса.]

Всi трое дивляться на мене з посмiшкою, i менi одразу ж стае моторошно. Краще, думаю я, скорiше сам почну розповiдати, не чекаючи, доки всi почнуть розпитувати, чому я не з’являвся всi цi днi й звiдки прийшов зараз. Але не встигаю я вiдкрити рота, як Ференц багатозначно кивае Йожi та штовхае його лiктем.

– Глянь сюди! – показуе вiн пiд стiл. – Ну, що скажеш? Лаковi черевики у таку собачу погоду i новiсiнький мундир! Еге ж, Тонi свое дiло знае, пiдшукав тепленьке мiстечко. Мабуть, до дiдька добре там, у старого манихея, га? Щодня п’ять страв, розповiдав аптекар, iкра, каплуни, справжнiй Bols[14 - Сорт вiскi.] та вiдбiрнi сигари – це тобi не наше iдло в «Рудому левi»! Ох i Тонi! Йому пальця до рота не клади, а ми ж думали – простак!

Йожi одразу ж продовжуе:

– Тiльки вiн – товариш нiкчемний. Так, брате Тонi, замiсть того, щоб одного разу сказати своему старигановi: «Слухай, старий, е в мене два щирих приятелi, гарнi, чеснi, з хорошими манерами, я тобi якось iх покажу!», замiсть цього ти думаеш: «Нехай собi хлебчуть свое кисле пiльзенське та проперчують собi горлянки остогидлим гуляшем». Чудовий друг, нiчого й казати! Собi все, а iншим нiчого! Ну то принаймнi товстого «Упмана» ти менi принiс? Якщо так – то на сьогоднi я тобi вибачаю.

Всi трое смiються i прицмокують губами. Я раптово червонiю до коренiв волосся. Чорт забирай, звiдки цей клятий Йожi мiг дiзнатися, що Кекешфальва, проводжаючи мене, – вiн робить це щоразу, – дiйсно засунув у кишеню мундира одну зi своiх чудових сигар? Невже ii кiнчик стирчить мiж гудзиками? Хоча б не помiтили! Вiд збентеження я вдавано смiюся:

– Ще чого – «Упмана»! А дешевшi не хочеш? Думаю, що сигарета третього гатунку теж згодиться! – i простягаю йому вiдкритий портсигар. Але в ту ж мить вiдсмикую руку: позавчора менi виповнилося двадцять п’ять, дiвчата якимось чином про це дiзналися, i за вечерею, пiднiмаючи зi своеi тарiлки серветку, я вiдчув щось важке у нiй – це був портсигар, подарунок на день народження. Але Ференц устиг помiтити новий еtui:[15 - Портсигар (фр).] у нашiй тiснiй компанii найменша дрiбничка стае подiею.

– О, а це ще що? – гуркоче вiн. – Нова амунiцiя!

Вiн забирае портсигар просто у мене з руки (що я можу вдiяти?), обмацуе його, оглядае i, нарештi, зважуе на долонi.

– Слухай, – повертаеться вiн до полкового лiкаря, – здаеться, воно справжне. Але, подивися сам добре, адже твiй шанований батя знаеться в таких справах, та й ти, мабуть, не пасеш заднiх.

Полковий лiкар Гольдбаум, син ювелiра iз Дрогобича, кладе пенсне на свiй трохи товстуватий нiс, бере портсигар, зважуе на руцi, розглядае з усiх бокiв i з виглядом знавця постукуе по кришцi зiгнутим пальцем.

– Золото, – виголошуе вiн остаточний дiагноз. – Чисте золото, з пробою i збiса важке. Всьому полку можна зуби запломбувати. Цiна десь сiмсот-вiсiмсот крон.

Пiсля такого вердикту, що здивував найперше мене самого (я був упевнений, що це звичайна позолота), вiн передае портсигар Йожi, котрий бере його вже обережнiше (подумати лишень, яке благоговiння ми, молодi хлопцi, вiдчуваемо перед коштовностями!). Йожi розглядае його, обмацуе, дивиться в дзеркальну поверхню кришки i зрештою, натиснувши на рубiнову кнопку, вiдкривае його i спантеличено вигукуе:

– Ого, та тут напис! Слухайте, слухайте! «Нашому милому другу Антону Гофмiллеру до дня народження. Ілона, Едiт».

Тепер усi трое витрiщаються на мене.

– Чорт забирай! – шумно видихае нарештi Ференц. – А ти за останнiй час непогано навчився обирати собi друзiв. Моя пошана. Вiд мене ти отримав би щонайбiльше латунну сiрничницю.

Судома стиснула менi горло. Завтра весь полк знатиме про золотий портсигар, котрий менi подарували у Кекешфальвiв, i цитуватимуть напис. «Що ж ти не покажеш свою шикарну коробочку?» – скаже Ференц в офiцерськiй iдальнi, щоб висмiяти мене; i я муситиму слухняно подати подарунок (о, будь ласка, подивiться) пану ротмiстру, пану майору (будь ласка, будь ласка), пану полковнику. Всi будуть зважувати його в руцi, оцiнювати i посмiхаючись читати напис; потiм неодмiнно почнуться розпитування й кпини, а менi у присутностi начальства не можна бути неввiчливим.

Збентежено, волiючи закiнчити розмову, я пропоную:

– Ну як, ще партiю в тарок?

Але iхнi добродушнi посмiшки змiнюе регiт.

– Ференце, ти чув? – пiдштовхуе його Йожi. – Зараз, о пiв на першу, коли лавочка зачиняеться, йому придумалося пограти в тарок!

А полковий лiкар, лiниво вiдкинувшись на спинку стiльця, виголошуе:

– Атож-атож, щасливi-бо за часом не слiдкують…

Всi регочуть, смакуючи заяложений жарт. Але ось пiдходить маркер Ойген i шанобливо, але настiйливо нагадуе: «Зачиняемося, панове!» Ми йдемо разом до казарми – дощ ущух – i на прощання тиснемо одне одному руки. Ференц плескае мене по плечу: «Молодець, що завiтав до нас!» – i я вiдчуваю, що вiн говорить вiд щирого серця. Чому я, власне, так розгнiвався? Адже всi трое – хорошi, милi хлопцi, без тiнi недоброзичливостi та заздростi. А якщо вони навiть трохи посмiялися надi мною, то це не зi зла.



Це правда, вони не бажали менi зла, цi славнi хлопцi, але своiми iдiотськими розпитуваннями та кпинами вони щось безповоротно в менi зруйнували: мою впевненiсть. Рiч у тому, що незвичнi стосунки з Кекешфальвами дивовижним чином змiцнили в менi почуття власноi гiдностi. Вперше в життi я почувався тим, хто дае, тим, хто допомагае; i ось тепер я дiзнався, як дивляться iншi на такi стосунки, або, радше, якими вони невiдворотно мають здаватися iншим людям, що не знають усiх прихованих взаемозв’язкiв. Але що могли зрозумiти стороннi у витонченiй радостi спiвпереживання, котрiй – не можу висловитися iнакше – я вiддався, нiби непоборнiй пристрастi! Для них було абсолютно безперечним, що я втиснувся в щедрий, гостинний дiм лише заради того, щоб втертися в довiру до багатiiв, бенкетувати iхнiм коштом i випрошувати подарунки. При цьому в душi вони зовсiм не бажають менi зла – славнi хлопцi, вони щиро бажають менi i теплоi мiсцинки, i хороших сигар; безсумнiвно, вони не бачать нiчого безчесного або гидкого – а саме це мене i дратуе найбiльше! – в тому, що я дозволяю цим дурням носитися та панькатися зi мною, – бо за iхнiм розумiнням, кожен з нас (офiцерiв кавалерii) робить честь такому гендляру, коли сiдае за його стiл. Жодного осуду не виказували менi Ференц i Йожi, дивуючись золотому портсигару – навпаки, iм навiть навiювало певну повагу те, що я зумiв примусити своiх покровителiв вивернути гаманця. Але мене зараз хвилюе iнше: я сам починаю сумнiватися у своiх мотивах: чи не поводжуся я дiйсно як дармоiд? Чи можу я, доросла людина, офiцер, допускати, щоб мене щодня годували, поiли та прислужувалися? Ось, наприклад, цей золотий портсигар – менi в жодному разi не варто було його брати, так само, як i шовкове кашне, яке вони нещодавно пов’язали менi на шию, коли надворi дув сильний вiтер. Не можна дозволяти, щоб офiцеру кавалерii засовували в кишеню мундира сигари «на дорiжку», та ще – заради бога! Завтра ж поговорю з Кекешфальвою! – ще цей верховий кiнь! Лише зараз мене пройняла думка: позавчора вiн щось бурмотiв, мовляв, мiй гнiдий мерин (котрого я виплачую, звiсно, в розстрочку) в не дуже добрiй формi; зрештою, тут вiн мае рацiю. Але те, що вiн хоче позичити менi трирiчку зi свого заводу, «чудового коня, на якому вам не буде соромно проiхатися», – це вже нi, вибачайте. Авжеж: «позичити» – тепер я розумiю, що це означае! Так само, як Ілонi старий обiцяе придане за умови, що вона буде опiкуватися його хворою дочкою, так тепер мае намiр купити й мене, заплативши готiвкою за мое спiвчуття, моi жарти, мою дружбу! А я, дурник, ледь було не зловився на цю вудочку, навiть не помiтив, що весь цей час принижую себе, перетворююся на нахлiбника!

«Дурницi!» – тут-таки кажу я собi, згадуючи, як старий боязко доторкнувся до мого рукава, як свiтлiшае щоразу його обличчя, ледь я переступаю порiг. Я знаю – сердечна щира дружба пов’язуе мене з обома дiвчатами; нi, вони не пильнують, чи я, бува, не випив зайву чарку, а якщо щось i помiчають – щиро радiють, що менi у них добре. «Нiсенiтниця! Безглуздя! – правлю я собi. – Дурницi! Цей старий любить мене бiльше, нiж рiдний батько».

Але який сенс вмовляти i переконувати себе, якщо внутрiшня рiвновага зламана? Я вiдчуваю, що Йожi та Ференц своiми кпинами поклали кiнець вiдчуттю цiлковитоi невимушеностi. «Ти дiйсно ходиш до цих багатих людей лише зi спiвчуття, лише iз жалощiв? – прискiпливо запитую я себе. – А чи немае тут чималоi долi марнославства та потягу до задоволень? Так чи iнакше, але ти зобов’язаний прояснити це». І щоб почати одразу ж, я вирiшую вiдтепер скоротити своi вiдвiдини i завтра ж пропустити звичний вiзит до Кекешфальвiв.



Отож наступного дня я не з’являюся у них. Пiсля служби ми з Ференцом та Йожi завалюемося до кафе; переглянувши газети, починаемо звичну партiю в тарок. Але я граю геть погано; прямо навпроти мене, в обшитiй панелями стiнi, круглий годинник, i замiсть того, щоб слiдкувати за картами, я вiдраховую час – четверта двадцять, четверта тридцять, четверта сорок, четверта п’ятдесят… О пiв на п’яту, коли я зазвичай приходжу на чай, вже все бувае наготовано; i якщо я запiзнююся на якусь чверть години, то вони вже розпитують: «Що сталося сьогоднi?» Вони настiльки звикли до моеi пунктуальноi появи, що вважають це нiби моiм обов’язком; за два з половиною тижнi я не пропустив жодного вечора, i напевне, тепер вони дивляться на годинник iз таким самим занепокоенням, як я сам, i чекають, чекають… Може, хоча б подзвонити й сказати, що я не прийду? Або, мабуть, краще вiдправити денщика…

– Тонi, те, як ти сьогоднi граеш – це ж ганьба! Не лови гав! – злиться Йожi й кидае на мене гнiвний погляд. Моя розгубленiсть коштувала йому партii. Я ледве збираюся з силами.

– Слухай, ми можемо помiнятися мiсцями.

– Будь ласка, але навiщо?

– Не знаю, – брешу я, – тут якось дуже шумно, це дратуе мене.

Насправдi ж я не хочу бачити годинник i невiдворотний рух стрiлок хвилина за хвилиною. Мене все дратуе, я не можу зосередитися хоч на чомусь, знову i знову сумнiваюся: чи не пiти до телефону i вибачитися? Тiльки зараз я починаю усвiдомлювати, що справжне спiвчуття – не електричний контакт, його не можна вимкнути i ввiмкнути, коли захочеться, i кожен, хто бере участь у чужiй долi, вже не може з повною свободою розпоряджатися своею власною.

«Та пропади воно все пропадом! – злюся я на самого себе. – Я ж не зобов’язаний щоденно теребенитися туди й назад по пiвгодини!» І вiдповiдно до таемного закону взаемодii почуттiв, за яким невдоволенiсть собою викликае бажання звалити провину на iншого, я, нiби бiльярдна куля, передае отриманий ним удар далi, звертаю свiй поганий настрiй не на Йожi та Ференца, а на Кекешфальвiв. Нiчого, нехай зачекають хоч раз! Нехай побачать, що мене не купити подарунками та люб’язнiстю, що я не приходитиму на призначену годину, нiби якийсь масажист або вчитель гiмнастики… Н?чого привчати iх, звичка зв’язуе, а я не хочу почуватися зв’язаним обставинами. Так, безглуздо впираючись, просиджую я в кафе три з половиною години, до пiв на восьму, намагаючись довести самому собi, що я волiю приходити i йти геть, коли менi заманеться, i що менi абсолютно байдуже до смачноi iжi та чудових сигар у цих Кекешфальвiв…

О пiв на восьму ми виходимо з-за столу – Ференц запропонував погуляти трохи по бульвару. Та ледь я услiд за товаришем переступаю порiг кафе, як вiдчуваю, що чийсь знайомий погляд мигцем затримуеться на менi. Зачекай, та ж це Ілона! Ну, звiсно! Навiть якби я не захоплювався ще позавчора пурпурною сукнею та прикрашеним стрiчками капелюшком, я б усе одно впiзнав ii ходу, м’яке, плавне похитування стегон. Але куди ж вона так поспiшае? Таким кроком не гуляють – це стрiмкий бiг; зрештою, як би там не було – швидше за милою пташкою, не дамо iй спурхнути!

– Пардон, – трохи безцеремонно кидаю я ошелешеним друзям i поспiхом прямую за сукнею, що майорить по той бiк вулицi. Я дiйсно безмежно радий, що племiнницю Кекешфальви якимось вiтром занесло в мiй гарнiзонний маленький свiт.

– Ілоно, Ілоно! Стiйте! – кричу я услiд, а вона продовжуе йти надзвичайно швидко. Нарештi дiвчина зупиняеться, i я бачу, що наша зустрiч анiтрохи ii не дивуе. Звiсно, вона помiтила мене ще тодi, коли я виходив iз кафе. – Це просто чудово, Ілоно, що я зловив вас у мiстi! Я вже давно мрiю прогулятися з вами нашими володiннями! Або, може, краще заскочимо на хвилинку в знамениту кондитерську?

– Нi-нi, – бурмоче вона трохи знiяковiло. – Я поспiшаю, на мене чекають удома…

– Ну то зачекають ще п’ять хвилин. На всяк випадок, щоб вас не поставили в куток, я випишу вам виправдальний документ. Ходiмо, i не дивiться не мене так суворо.

Як би я хотiв узяти ii пiд руку! Я всiею душею радий, що в iншому своему свiтi я зустрiв саме ii, ту з них, з якою не соромно з’явитися, а якщо потраплю на очi товаришам з такою красунею – ще краще. Але Ілона чимось стривожена.

– Нi, менi дiйсно треба додому, – швидко вiдповiдае вона, – ось i автомобiль чекае.

І дiйсно, на площi Ратушi здалеку менi шанобливо вклоняеться водiй.

– Але хоч до машини ви дозволите вас провести?

– Звiсно, – бурмоче вона з якоюсь незрозумiлою тривогою, – звiсно… До речi… чому ви сьогоднi не прийшли?

– Сьогоднi? – повiльно перепитую я, нiби щось згадуючи. – Сьогоднi?… Ах так, сьогоднi сталася дурна iсторiя. Полковник намислив придбати нового коня, тож нам усiм довелося йти оглядати коня, та ще й по черзi виiжджати його. (Насправдi це сталося ще мiсяць тому. Я дiйсно не вмiю брехати.)

Ілона вагаеться, хоче вiдповiсти. (Чому вона весь час смикае рукавичку i нетерпляче притупуе нiжкою?) Потiм раптово швидко запитуе:

– А зараз ви не хочете поiхати зi мною, до нас на вечерю?

«Тримайся, – кажу я собi. – Не пiддавайся! Хоч раз, хоч один-единий день!» І я iз прикрiстю зiтхаю:

– Шкода, менi страшенно хотiлося б поiхати. Але сьогоднiшнiй день все одно втрачений: ввечерi у нас збираеться товариство, я повинен бути там.

Вона пильно дивиться на мене (дивно, у цю хвилину мiж брiв у неi з’являеться така сама нетерпляча зморшка, як i в Едiт) i не говорить менi нi слова, не знаю – з пiдкресленоi неввiчливостi чи вiд нiяковостi. Водiй прочиняе дверцята, Ілона грюкае ними за собою i запитуе мене крiзь скло:

– Але завтра ви прийдете?

– Так, завтра неодмiнно.

Автомобiль рушае.

Я не дуже задоволений собою. Що означае цей Ілонин поспiх, ця стурбованiсть, нiби вона побоювалася, що ii побачать зi мною, чому вона так швидко поiхала? І ще: менi треба було, хоча б iз ввiчливостi, передати вiтання ii дядьку, кiлька теплих слiв Едiт – адже вони не зробили менi нiчого поганого! Але з iншого боку, я вдоволений своею витримкою. Я встояв. Як би там не було, але тепер вони вже не подумають, що я iм нав’язуюся.



Хоч я й обiцяв Ілонi прийти наступного дня у звичний час, я завбачливо повiдомляю по телефону про свiй вiзит. Краще дотримуватися усiх формальностей, формальностi – це гарантii. Менi хочеться показати, що я не приходжу в дiм непроханим гостем; вiдтепер я маю намiр кожного разу дiзнаватися, чи бажанi моi вiзити. Хоча можна не сумнiватися, що на мене чекають, бо слуга вже стоiть перед вiдчиненими дверима i, коли я заходжу, догiдливо повiдомляе:

– Панночка нагорi, на терасi. Вони просять пана лейтенанта пiднятися до них. – І додае: – Здаеться, пан лейтенант ще нiколи не були нагорi? Пан лейтенант будуть здивованi, як там гарно.

Вiн правий, добрий старий Йозеф. Я дiйсно жодного разу не був на баштi, хоча часто зацiкавлено розглядав цю дивну недоладну споруду. Колись, як я вже казав, ця кутаста башта належала замку, що давно розвалився, чи його знесли (навiть дiвчатам iсторiя маетку достеменно не вiдома), громiздка квадратна споруда довгi роки порожнiла i правила за сарай. У дитинствi Едiт, на жах батькiв, часто вилазила хисткими сходами на горище, де серед старого мотлоху металися соннi кажани i вiд кожного кроку по прогнилих бантинах злiтали густi хмари пилу…

Але саме за цю таемничiсть та непотрiбнiсть схильна до фантазування дiвчинка обрала це нi до чого не придатне примiщення, з брудних вiкон якого перед нею вiдкривалися безкраi простори, мiсцем своiх iгор та таемним притулком; а коли трапилося лихо, та Едiт вже не смiла сподiватися (ii ноги в ту пору були абсолютно нерухомими) побувати знову на своему романтичному горищi, то вона вiдчула, нiби ii пограбували; батько часто помiчав, з якою гiркотою поглядае вона подеколи на неочiкувано втрачений рай дитячих рокiв.

І ось, щоб зробити iй сюрприз, Кекешфальва скористався трьома мiсяцями, котрi Едiт проводила в Нiмеччинi в санаторii, i доручив одному вiденському архiтектору перебудувати стару башту i зробити нагорi зручну терасу; коли восени пiсля ледь помiтного покращення Едiт привезли додому, надбудована башта була вже обладнана просторим лiфтом, широким, як у санаторiях, щоб хвора мала змогу в будь-який час пiднiматися нагору, залишаючись у крiслi; так вона вiднайшла свiт свого дитинства.

На чистоту стилю трохи обмежений у часi архiтектор звертав менше уваги, нiж на практичнi зручностi; жорсткi прямi форми голого куба, насадженого на чотирикутну башту, були б значно доречнiшi в портовому доковi чи на електростанцii, нiж поруч iз приемними вигадливими бароковими формами маетку, побудованого, напевне, ще за часiв Марii Терезii. Але так чи iнакше, бажання батька виявилося виконаним: Едiт була в захватi вiд тераси, котра несподiвано позбавила ii вiд тiсноти та одноманiтностi кiмнат. Зi своеi дозiрноi вежi, що належала лише iй однiй, вона могла оглядати в бiнокль широку, пласку, мов тарiлка, рiвнину i все, що вiдбувалося навкруги, – посiвну та жнива, працю та забавки. Знову пов’язана зi свiтом пiсля багаторiчноi самоти, вона годинами дивилася на веселi iграшковi потяги, що мчали долиною, залишаючи калачики диму; жоден автомобiль на шосе не вислизав вiд ii цiкавого погляду, i як я потiм дiзнався, вона часто спостерiгала в бiнокль за нашими виiздами на навчальний плац, вправами та парадами. Але з якимись дивними ревнощами Едiт оберiгала вiд гостей свою вежу, нiби це був свiт, що належить лише iй однiй. Побачивши, наскiльки схвильований добрий Йозеф, я зрозумiв, що запрошення в цей зазвичай неприступний дозiрний пункт треба розцiнювати як особливу вiдзнаку.

Слуга хотiв пiдняти мене лiфтом; вiн явно пишався тим, що керування дорогим пристроем було довiрене лише йому одному. Але я вiдмовився, дiзнавшись вiд нього, що нагору можна пройти вузькими крученими сходами, на якi падало свiтло з пробитих у надвiрнiй стiнi отворiв; я одразу уявив собi, як цiкаво, напевне, пiднiматися з поверху на поверх, оглядати все нову далечiнь; i дiйсно, кожна з цих вузьких, незасклених амбразур вiдкривала чарiвну картину. Над лiтнiм ландшафтом, нiби золоте павутиння, лежав безвiтряний, ясний, гарячий день. Струменi диму майже нерухомо застигли над димарями поодиноких будинкiв та садиб; виднiлися – кожен контур нiби вирiзано ножем в яскраво-синьому небi – вкритi соломою хижi з обов’язковим лелечим гнiздом на гребенi даху й осяйнi, нiби вiдшлiфований метал, качинi водойми. Серед нiби намальованих нив крихiтнi постатi селянок, плямистi корови паслися на луках, жiнки пололи чи прали бiлизну, по старанно розкреслених квадратах полiв тяглися запряженi волами важкi вози, дорогою снували прудкi возики. Коли я пiднявся приблизно на дев’яносто сходинок, моему погляду вiдкрилася ледь не вся Угорська рiвнина до сповитого серпанком горизонту, над яким тяглася хвиляста синювата лiнiя – напевне, Карпати; злiва ж, поблискуючи макiвкою дзвiницi, затишно розкинулося наше мiстечко. Я упiзнав казарму, ратушу, школу, навчальний плац; уперше з дня мого приiду в тутешнiй гарнiзон я вiдчув невибагливу чарiвнiсть цього вiддаленого свiту.

Але в мене не було часу вiддаватися спокою та радiсному спогляданню – я вже дiйшов до тераси й повинен був пiдготуватися до зустрiчi з хворою. Спочатку я ii взагалi не побачив: м’яке солом’яне крiсло, в якому вона спочивала, було повернуте до мене широкою спинкою, котра, нiби пiстрява опукла мушля, приховувала тоненьку фiгурку Едiт. Лише по столику з книжками, що стояв поруч, i вiдкритому грамофону я зрозумiв, що вона тут. Я не наважився пiдiйти до неi без попередження – це могло б налякати дiвчину, якщо вона задрiмала чи замрiялася, – i рушив уздовж парапету, щоб опинитися у неi перед очима. Але, зробивши кiлька обережних крокiв, я помiтив, що вона спить. Худеньке тiло дбайливо вкладене в крiсло, ноги вкритi м’якою ковдрою, голова спочивае на бiлiй подушцi; на фонi рудуватого волосся трохи схилене овальне дитяче личко, котрому вечiрне сонце надае бурштиново-золотавого вiдтiнку – певну подобу здоров’я.

Проти волi я зупиняюся i нерiшуче розглядаю сплячу, як розглядають картину. Адже, правду кажучи, попри те, що ми часто бували разом, менi ще нi разу не випадала нагода подивитися на неi прямо, бо вона, як усi чутливi та надчутливi люди, iнстинктивно противилася таким настирливим поглядам. Навiть якщо пiд час розмови ненароком пiднiмеш на неi очi – одразу ж сердита зморшка прорiзуе мiж бровами ii лоб, погляд стае тривожним, губи тремтять; ii обличчя не залишаеться спокiйним нi на секунду. І лише тепер, коли вона, беззахисна, нерухомо лежить iз заплющеними очима, я можу вперше (почуваючись так, нiби роблю щось неподобне, ледь не краду) роздивитися Едiт. У рiзкуватих, нiби незакiнчених рисах ii обличчя дивовижним чином поеднуеться дитяче з жiночним. Губи трохи розкритi, нiби у спраглоi; вона дихае тихо i рiвно, але навiть це мiзерне зусилля пiдiймае горбики ii дитячих, ледь помiтних грудей; ii безкровне обличчя в рамцi рудуватого волосся припало до подушки нiби вiд знемоги. Я обережно пiдходжу ближче. Тiнi пiд очима, синi жилки на скронях, рожевуватi нiздрi виказують, якою тонкою, прозорою оболонкою захищае ii вiд навколишнього свiту алебастрово-блiда шкiра.

Якою вразливою повинна бути людина, думаю я, коли ii нерви майже оголенi; як нестерпно повинно страждати це легке, як пушинка, ельфоподiбне тiло, нiби зумисне створене для бiгу, для танцю, для злету, але безжальною долею назавжди прикуте до жорстокоi, важкоi землi! Нещасна… Я знову вiдчуваю, як у менi б’е гаряче джерело, знову вiдчуваю болiсно-спустошливий i водночас неймовiрно хвилюючий приплив спiвчуття; моi пальцi тремтять вiд бажання ласкаво погладити ii руку, менi хочеться нахилитися до сплячоi та зiрвати з ii губ посмiшку, коли вона прокинеться й упiзнае мене. Порив нiжностi, котра завжди з’являеться разом з почуттям спiвпереживання, коли я думаю про неi або дивлюся на неi, пiдштовхуе мене ближче до крiсла. Аби лише не сполохати цей сон, що вiдносить ii вiд самоi себе, вiд сувороi дiйсностi. Це так чудово – бути внутрiшньо близьким iз хворою людиною, коли бачиш ii сплячою, коли всi страхи сплять разом iз нею, i вона повнiстю забувае про свою недугу, а на ледь вiдкритi губи, нiби метелик на трiпотливий листок, спускаеться посмiшка – чужа, зовсiм не властива iй посмiшка, котра щезае в першу ж мить пробудження. Який це дар Божий, думаю я, що скалiченi, спотворенi, ображенi долею хоча б увi снi не пам’ятають про своi хвороби, що поблажливий чарiвник-сон втiшае iх iлюзiею краси та досконалостi, що у свiтi снiв страждальцю вдаеться позбавитися вiд прокляття, що тяжiе над його тiлом! Але найбiльше мене розчулюють руки дiвчини, схрещенi поверх ковдри, – цi нiжнi, у блiдих прожилках, тонкi кистi з тендiтними суглобами та загостреними блакитнуватими нiгтями, безкровнi та немiчнi. Вони, може, ще достатньо сильнi, щоб приголубити маленьку тваринку або пташку – кролика, голуба, – але надто слабкi, щоб схопити, утримати щось. Чи ж можна, здригаючись думаю я, такими безпорадними руками захиститися вiд справжнього страждання, боротися, вiдбиватися? І я майже з вiдразою згадую про своi власнi руки, мiцнi, важкi, мускулястi, одним рвучким рухом поводiв вони втихомирюють найноровливiшого коня. Мимоволi мiй погляд падае на ворсисту ковдру, котра важкою, надто важкою для такого невагомого створiння вагою придавила ii гострi колiна. Пiд цим непроникним для очей укривалом мертво лежать (я не знаю – розтрощенi, паралiзованi чи просто ослаблi, – у мене нiколи не вистачало смiливостi запитати) – безсилi ноги, стиснутi сталевими чи шкiряними механiзмами. Вiд кожного руху страшнi апарати, нiби кайдани, стискають неслухнянi суглоби, вона вимушена скрiзь тягати за собою цю дренькотливу скрипучу бридоту, – вона, нiжна, слабка, та, якiй самою природою призначено не ходити, а бiгати та лiтати, немов на крилах!

Ця думка змусила мене здригнутися так сильно, що навiть задзеленчали остроги. Звiсно, шум був незначний, ледь чутне дзеленчання, а проте воно долинуло до неi крiзь сон, розiрвавши його тонку оболонку. Тривожно зiтхнувши, вона ще не вiдкривае очей, але ii руки вже прокидаються; вони розтискаються, потягуються, знову стискаються, нiби пальцi прокидаючись позiхають. Потiм вii пiдiймаються, розгублено клiпають, а очi з подивом оглядають все навкруги.

Раптом ii погляд зупиняеться на менi й одразу ж стае пильним; поки це лише вiзуальний контакт, вiн ще не ввiмкнув певну думку чи спогад. Ще одне зусилля, i ось вона вже зовсiм прокинулася i упiзнала мене; кров пурпуровим струменем заливае ii щоки, враз вiдлинувши вiд серця. І знову, як того разу, менi здаеться, нiби кришталевий келих раптово сповнили червоним вином.

– Як негарно… – говорить вона, рiзко зсунувши брови, i нервовим рухом натягуе на себе ковдру, що сповзла, нiби я ii заскочив оголеною, – як негарно вийшло! Мабуть, я задрiмала на хвилинку, – у неi злегка роздуваються нiздрi (знайома менi ознака близькоi грози). Вона дивиться на мене з викликом: – Чому ви мене одразу не розбудили? Негарно розглядати сплячого! Це непристойно! Усi мають смiшний вигляд, коли сплять.

Зачеплений за живе тим, що моя тактовнiсть викликала ii гнiв, я намагаюся вiдкараскатися дурним жартом.

– Краще бути смiшним увi снi, анiж наяву, – вiдповiдаю я.

Але вона, схопившись обома руками за поручнi крiсла, вже всiлася вище, зморшка мiж бровами окреслилася ще гострiше, навколо губ вже затремтiли блискавицi. Вона увiп’ялася в мене поглядом:

– Чому ви вчора не прийшли?

Удар завдано надто неочiкувано, щоб я мiг одразу ж вiдбити його. А вона продовжуе тоном iнквiзитора:

– У вас мали бути особливi причини примусити нас даремно чекати? Інакше ви хоча б зателефонували.

Який же я дурень! Саме це запитання варто було передбачити i завчасно приготувати вiдповiдь. Я ж знiяковiло тупцяю на мiсцi i безнадiйно пережовую стару вiдмовку, що, мовляв, у нас несподiвано призначили огляд ремонтних коней. О п’ятiй годинi я ще сподiвався, що зможу вислизнути, але полковнику захотiлося показати нам свого нового коня… i так далi, i тому подiбне…

Вона не зводить iз мене очей – похмуро, суворо, пронизливо. І що бiльше я вдаюся в подробицi, то пильнiшим та недовiрливiшим стае цей погляд. Я бачу, як нетерпляче постукують по пiдлокiтниках крiсла ii пальцi.

– Он як, – говорить вона нарештi крiзь зуби. – А чим закiнчилася зворушлива iсторiя з ремонтним оглядом? Купив зрештою пан полковник собi нового-новiсiнького коня?

Я вiдчуваю, що жахливо заплутався. Раз, удруге, втрете вдаряе вона рукавичкою по столу, нiби намагаючись цим рухом вгамувати внутрiшню тривогу. Потiм погрозливо дивиться на мене:

– Закiнчуйте вашу дурну брехню! Все це неправда вiд першого до останнього слова. Як ви смiете пригощати мене такими дурними вигадками?

Рiзко, ще рiзкiше ляскае по столу рукавичка. Потiм Едiт рiшуче жбурляе ii на пiдлогу.

– В усiй цiй нiсенiтницi немае й краплини правди! Жодноi крапельки! Ви не були на манежi, i нiякого ремонтного огляду у вас не було! Вже о пiв на п’яту ви сидiли в кафе, а там, як менi вiдомо, коней не виiжджують. Нiчого морочити менi голову! Наш водiй абсолютно випадково бачив вас за картярським столом о шостiй годинi.

Я все ще не можу вимовити бодай слово. Але вона раптово уривае сама себе:

– Хоча чому я маю вас соромитися? Невже через те, що ви брешете, я теж повинна гратися з вами в хованки? Я не боюся сказати правду. Так от, знайте: наш водiй бачив вас у кафе не випадково – це я вiдiслала його туди, щоб дiзнатися, що з вами сталося. Я думала, ви, чого доброго, захворiли, або з вами скоiлося якесь лихо, оскiльки ви ж навiть не зателефонували, i… можете вважати, якщо хочете, що в мене грають нерви… але я терпiти не можу, коли мене примушують чекати, просто не терплю… От я i послала водiя. У казармi йому сказали, що пан лейтенант живi-здоровi, сидять у кафе i грають у тарок. Тодi я попросила Ілону дiзнатися, чому ви обiйшлися з нами так безцеремонно… може, я вас чимось образила позавчора… я подеколи дiйсно не можу стриматися… Ось бачите, менi не соромно зiзнатися в усьому… А ви вигадуете якiсь дурнi вiдмовки… Невже ви самi не вiдчуваете, як негарно, як ницо брехати друзям?

Я вже хотiв вiдповiсти, у мене навiть вистачило б мужностi розповiсти iй всю безглузду iсторiю з Йожi та Ференцом. Але вона палко наказуе:

– Досить вигадок!.. Не треба бiльше брехати, досить! Я сита по самiсiньку горлянку, зранку до ночi мене годують брехнею: «Який добрий вигляд ти сьогоднi маеш, як добре ти сьогоднi ходиш… просто чудово! Ось бачиш, справа налагоджуеться…» Зранку до ночi однi й тi самi солодкi пiгулки; нiхто не помiчае, що вони менi вже остогидли! Чому не сказати прямо: «Вчора я був зайнятий, та й не хотiлося менi до вас». Адже у нас немае на вас абонементу, i я б нiскiлечки не засмутилася, якби ви сказали менi по телефону: «Я сьогоднi не прийду, ми хочемо потинятися по бульвару». Невже ви вважаете мене дурепою, не здатною зрозумiти, як вам iншим разом набридае грати з дня у день доброго самаритянина, i що дорослому чоловiковi приемнiше проiхатися верхи або розiм’яти своi здоровi ноги гарною прогулянкою, нiж постiйно стирчати бiля чужого крiсла? Лише одне менi огидно, i тiльки одного я не терплю: вiдмовок, порожнiх слiв, брехнi – мене вже нудить вiд них! Не така вже я дурна, як ви всi вважаете, i я можу витримати добрячу дозу щиростi. Ось, наприклад, кiлька днiв тому ми взяли нову посудомийку, чешку (колишня померла), i першого ж дня – ii ще не встигли попередити – вона побачила моi милицi та як мене садовлять у крiсло. Вiд жаху вона впустила щiтку i заголосила: «Господи Ісусе, який жаль! Така багата, вельможна панянка – i калiка!» Ілона, нiби тигриця, накинулася на чесну жiнку, бiдолашну навiть хотiли тут-таки звiльнити, вигнати геть. А я, я зрадiла… мене ii переляк не образив, тому що це принаймнi чесно, по-людськи – злякатися, неочiкувано побачивши таке. Я подарувала iй десять крон, i вона одразу ж побiгла до церкви молитися за мене… Цiлий день я радiла… так-так, справдi радiла: нарештi я дiзналася, що дiйсно вiдчувае стороння людина, коли бачить мене вперше… А ви, ви впевненi, що вашою брехливою чуйнiстю «оберiгаете» мене, ви уявляете, нiби менi легше вiд вашоi проклятущоi делiкатностi? Невже ви думаете, що в мене немае очей?! Чи вам здаеться, що я не вгадую за вашим белькотом i базiканням такого ж точно жаху i сум’яття, як у тоi справдi чесноi жiнки? Невже я не бачу, як у вас перехоплюе подих, варто лише менi взятися за милицi, i як ви поспiшаете пожвавити бесiду, аби я лише нiчого не помiтила, – нiби я взагалi не бачу всiх вас наскрiзь з вашою валер’янкою та солоденьким сиропом, сиропом i валер’янкою – всiм цим бридким слизом! О, я точно знаю, ви полегшено зiтхаете кожного разу, коли зачиняете за собою дверi, покинувши мене тут, нiби падаль… я виразно уявляю, як ви, закотивши очi, зiтхаете: «Бiдолашна!» – i в той час ви неабияк вдоволенi собою: адже ви так самовiддано пожертвували годинку-другу «нещаснiй хворiй дiвчинi». Але я не хочу нiяких жертв! Не хочу, щоб ви вважали своiм обов’язком видавати щоденну порцiю спiвчуття – плювати менi на ваше милостиве спiвчуття! – раз i назавжди! Я обiйдуся без вашого спiвчуття! Хочеться вам прийти – приходьте, не хочеться – не треба! Але тiльки чесно, без усiляких казок про огляд i нових коней! Я не можу… не можу бiльше терпiти брехню i вашу огидну поблажливiсть!

Останнi слова вона прокричала, вже не володiючи собою, обличчя ii зблiдло, очi палали. Потiм напруження раптом вичерпалося, голова безсило вiдкинулася на спинку крiсла, i кров почала потроху приливати до губ, якi ще тремтiли вiд збудження.

– Ну, от, – видихнула вона ледь чутно i нiби присоромлено. – Я повинна була сказати вам це! А тепер досить. І не будемо бiльше про це говорити. Дайте… дайте менi сигарету.

І раптом зi мною сталося щось небувале. Зазвичай я непогано владаю собою, рука в мене тверда й упевнена. Але тут цей несподiваний спалах так приголомшив мене, що моi руки неначе онiмiли; я був вражений, як нiколи в життi. Ледве спромiгся дiстати сигарету з портсигара, простягаю Едiт i пiдпалюю сiрник. При цьому пальцi моi тремтять так сильно, що ледь утримують пiдпалений сiрник, вогник коливаеться i згасае. Доводиться пiдпалювати другий, але й вiн мерехтить i згасае в моiй тремтячiй руцi, поки Едiт припалюе. Моя незграбнiсть впадае в око, i Едiт, очевидно, вгадуе сум’яття, що мене охопило, бо ii голос, коли вона мене тихо запитуе, звучить вже зовсiм iнакше, вражено i схвильовано:

– Що з вами? Ви тремтите… Що… що вас так стривожило? Яке вам, зрештою, дiло до всього цього?

Вогник сiрника згасае. Я мовчки сiдаю, а Едiт дуже збентежено бурмоче:

– Як ви можете так засмучуватися через мое дурне базiкання? Тато мае рацiю: ви справдi… справдi незвичайна людина.

У цю мить за нашими спинами чуеться легке гудiння: це пiдiймаеться на терасу лiфт. Йозеф вiдчиняе дверi, iз кабiни виходить Кекешфальва. В нього трохи винуватий вигляд – полохливiсть згорблюе його плечi щоразу, коли вiн наближаеться до хвороi.



Я швидко пiдхоплююся i вклоняюся йому. Пан фон Кекешфальва збентежено кивае i одразу ж нахиляеться до Едiт, щоб поцiлувати ii в лоб. Потiм западае важка мовчанка. В цьому домi якимось особливим чуттям завжди про все дiзнаються: я впевнений, старий вже здогадався, що мiж нами щось не до ладу; занепокоений, вiн стоiть поруч iз крiслом, не пiдводячи очей. Вiн би залюбки – я це бачу – зараз же пiшов би геть. Едiт намагаеться прийти на допомогу:

– Уявляеш, тату, пан лейтенант сьогоднi вперше у нас на терасi.

– Так, тут просто чудово, – пiдхоплюю я одразу ж, iз соромом усвiдомлюючи, що сказав непростиму банальнiсть, i знову замовкаю.

Щоб розрядити напруження, Кекешфальва схиляеться над крiслом:

– Мабуть, скоро тут стане надто прохолодно для тебе. Може, краще спустимося?

– Добре, – вiдповiдае Едiт.

Ми всi радi вiдволiктися на якесь дрiбне заняття: скласти книжки, накинути на плечi хворiй шаль, подзвонити у дзвiночок, котрий е i тут пiд рукою, як i скрiзь у цьому домi. За двi хвилини лiфт уже нагорi, i Йозеф обережно пiдкочуе до нього крiсло Едiт.

– Ми спустимося услiд за тобою… – Кекешфальва ласкаво кивае iй услiд. – Може, ти поки пiдготуешся до вечерi? А ми з паном лейтенантом тим часом трохи погуляемо в саду.

Слуга зачиняе дверi лiфта. Кабiна з хворою дiвчиною йде вглиб, нiби в могилу. Мимоволi ми обидва вiдвертаемося – старий i я. Ми мовчимо, але раптом я помiчаю, що вiн дуже нерiшуче наближаеться до мене.

– Якщо ви не проти, пане лейтенанте, я б хотiв поговорити з вами про дещо… чи, радше, про дещо попросити… Може, ходiмо до мого кабiнету – вiн там, у конторi… звiсно, якщо тiльки це вам не завдасть якогось клопоту… А як нi… то ми можемо прогулятися в парку.

– Що ви, я матиму за честь, пане фон Кекешфальва… – вiдповiдаю я.

У цю мить лiфт повертаеться за нами. Спустившись униз, ми проходимо двiр до будiвлi контори; менi впадае в очi, як обережно, притискаючись до стiни, крадеться вздовж стiни Кекешфальва, як вiн увесь скорчився, нiби побоюеться, що його упiймають. Мимовiльно – я просто не можу iнакше – такими ж безшумними, обережними кроками слiдую я за ним.

У кiнцi низькоi, поспiхом вибiленоi будiвлi контори Кекешфальва вiдчиняе дверi; вони ведуть до його кабiнета, обставленого не набагато краще вiд моеi непоказноi кiмнати в казармi: дешевий письмовий стiл, старий i розхитаний, старi солом’янi стiльцi, геть поплямованi, до збляклих шпалер пришпилено кiлька пожовклих таблиць, котрими, очевидно, вже багато рокiв нiхто не користуеться. Навiть затхлий запах неприемно нагадуе менi нашi полковi канцелярii.

Вже з першого погляду – я багато навчився за цi кiлька днiв! – менi зрозумiло, що вся розкiш, весь комфорт, якi е в цьому домi, призначено лише для доньки, себе ж старий обмежуе до краю, нiби пожадливий селянин; коли вiн iшов попереду мене, я вперше помiтив, як вилискуе на лiктях його поношений чорний сурдут, напевне, вiн носить його вже рокiв десять, а то й п’ятнадцять.

Кекешфальва пiдсовуе менi просторе крiсло, обтягнуте чорною шкiрою, едине зручне.

– Сiдайте, пане лейтенанте, прошу вас, сiдайте, – говорить вiн менi ласкаво, але настiйливо, а сам, перш нiж я встигаю щось вiдказати, влаштовуеться на потертому солом’яному стiльцi.

І ось ми майже впритул сидимо один навпроти одного; вiн мiг би, вiн повинен би вже почати, я чекаю на його слова з цiлком зрозумiлим нетерпiнням: про що йому, багатiю, мiльйонеру, просити мене, бiдного лейтенанта? Але вiн уперто дивиться вниз, нiби старанно розглядае своi черевики. Я тiльки чую його важке, здавлене дихання.

Нарештi Кекешфальва пiдводить голову – його лоб укритий бiсеринками вологи, – знiмае спiтнiлi окуляри, i без цього блискотливого заслону його обличчя одразу ж змiнюеться, стае якимось оголенiшим, нещасливiшим, трагiчнiшим; як дуже часто в короткозорих людей, його очi виявляються набагато бiльш тьмяними та втомленими, нiж за блискучими скельцями окулярiв. І я знову вiдчуваю, як мене захльостуе тепла хвиля, це спiвчуття – я тепер уже знаю – рветься назовнi. І раптом я бачу перед собою не багатого пана фон Кекешфальву, а старого, обтяженого турботами чоловiка.

Але ось, вiдкашлявшись, вiн починае:

– Пане лейтенанте, – хрипкий голос все ще непiдвладний йому, – я хочу попросити вас про одну велику послугу. Звiсно, я чудово розумiю, що не маю жодного права завдавати вам клопоту, адже ми ледь знайомi… хоча ви можете й вiдмовитися… звiсно, ви можете вiдмовитися… Мабуть, це зухвало i настирливо з мого боку, але я з першого ж погляду вiдчув до вас довiру. Ви, це вiдчуваеться одразу, добра, чуйна людина. Так, так, так! – тричi повторюе вiн у вiдповiдь на мiй заперечний жест. – Ви дiйсно хороша людина. У вас е щось, що викликае довiру, i часом… у мене таке вiдчуття, нiби вас менi послано… – вiн затнувся, i я зрозумiв, що вiн хотiв сказати «Богом», але не наважився, – послано менi як людину, з якою я можу говорити цiлком вiдверто… Мое прохання, зрештою, не таке вже й велике… Але що ж я все говорю, навiть не запитавши, чи ви бажаете мене вислухати.

– Що ви, авжеж!

– Дякую… Коли ти старий, варто лише подивитися на людину, i вже бачиш ii наскрiзь… я знаю, що таке хороша людина, знаю це завдяки моiй дружинi, упокой Боже ii душу… Коли вона мене полишила, це була перша з моiх бiд, а проте я тепер кажу собi: мабуть, воно i на краще, що iй не довелося побачити нещастя своеi дитини… вона цього не пережила б. Знаете, коли п’ять рокiв тому все почалося… я спочатку не вiрив, що так воно i залишиться… Та й чи можна собi уявити, що дитина – така ж, як усi – бiгае, граеться, кружляе дзигою… І раптом всьому цьому кiнець, кiнець назавжди… До того ж, кожен iз нас звик з благоговiнням ставитися до лiкарiв… раз у раз читаеш у газетах, якi чудеса вони роблять, – зашивають рани на серцi, роблять пересадку очей… то може… Хто ж буде сумнiватися в тому, що вони зможуть зробити найпростiшу рiч у свiтi… допомогти дiвчинцi, дитинi, котра народилася здоровою i завжди була цiлком здоровою, швидко стати на ноги? Ось чому я не дуже злякався спочатку i нiколи не вiрив, жодноi хвилини не мiг повiрити, що Бог допустить таке, що вiн покарае дитину – невинну дитину, на все життя… Та якби це сталося зi мною – що ж, моi ноги достатньо походили свiтом, я можу i без них обiйтися… І потiм, я не був хорошою людиною, я чимало зробив поганого за свiй вiк, я навiть… Про що я щойно говорив?… А, так… так ось, якби постраждав я – було б зрозумiло. Але як може Бог так схибити… вразити не того, кого треба, покарати невинного… адже це неймовiрно, щоб у живоi людини, у дитини, ноги раптом стали мертвими. І через що? Через якусь бацилу, кажуть лiкарi, думаючи, що цим усе сказано… Бацила… Але ж це порожнiй звук, вiдмовка; правда лише в тому, що дiвчинка лежить нерухомо, не може бiльше нi ходити, нi бiгати, нi пустувати, а ти стоiш поруч i нiчим не можеш iй зарадити. Це не можна усвiдомити, не можна!

Вiн швидко провiв долонею по сплутаному, вогкому вiд поту волоссю.

– Звiсно, я консультувався з багатьма лiкарями… не пройшов повз жодну знаменитiсть… усiх запрошував. Вони приiжджали, давали поради, говорили латиною i влаштовували консилiуми; один пробував одне, iнший – iнше; потiм вони оголошували, що сподiваються i вiрять, i iхали геть, отримавши свiй гонорар, а все залишалося, як i було. Тобто iй ставало трохи краще, правду кажучи, значно краще. Ранiше вона могла лише лежати, i все тiло було паралiзованим… Тепер хоча б руки й верхня частина тулуба цiлком нормальнi, вона може сама пересуватися на милицях… iй стало трохи краще, нi – треба бути справедливим – значно краще. Але нiхто з них не вилiкував ii зовсiм. Всi знизували плечима i повторювали: терпiння, терпiння, терпiння… Лише один не вiдступився вiд неi, лише один – доктор Кондор… не знаю, чи ви чули коли-небудь про нього? Адже ви з Вiдня?

Я зiзнався, що нiколи не чув цього iменi.

– Ну, звiсно, звiдки вам його знати – ви ж здорова людина, а вiн не з тих, хто любить галасувати про себе… Вiн не професор, навiть не доцент… i не думаю, щоб вiн мав широку практику… точнiше кажучи, вiн ii не шукае. Але це дивовижна, надзвичайна, особлива людина… не знаю, чи зможу я вам правильно пояснити. Його цiкавлять не звичнi випадки, з якими справиться кожен костоправ… Його цiкавлять лише важкi випадки, лише такi, перед якими iншi лiкарi опиняються в глухому кутi. Я людина невчена i, звiсно, не можу стверджувати, що доктор Кондор кращий за iнших лiкарiв, але в одному я твердо впевнений: як людина – вiн найкращий. Я познайомився з ним уже давно, коли хворiла дружина, i бачив, як вiн боровся за ii життя… Вiн був единим, хто до останньоi митi не хотiв вiдступати, i ще тодi я вiдчув: ця людина живе i помирае з кожним хворим. У нього – не знаю, чи вiрно кажу, – прямо якась жага – виявитися сильнiшим за хворобу… вiн – не те, що iншi, котрi прагнуть отримати бiльше грошей, професорське звання i чин радника двору… вiн нiколи не думае про себе, а завжди лише про iнших, про тих, хто страждае… О, це чудова людина!

Старий хвилювався, його очi, нещодавно втомленi, яскраво заблищали.

– Чудова людина, кажу я вам, вiн нiколи не покине напризволяще; в кожному випадку вiн вважае себе зобов’язаним вилiкувати хворого… я не вмiю це висловити як треба… але вiн нiби почуваеться винним, якщо йому не вдаеться допомогти… вiн вважае себе винним… i тому… ви менi не повiрите, але клянуся, це правда, – одного разу йому не вдалося те, що вiн задумав… вiн обiцяв однiй жiнцi, що втрачала зiр, вилiкувати ii… i коли вона все-таки ослiпла, вiн одружився з нею… Ви лише уявiть собi: молодий чоловiк одружився зi слiпою жiнкою, на сiм рокiв старшою за нього… нi краси, нi грошей, до того ж iще й iстеричка… Вона каменем висить у нього на шиi та навiть не вiдчувае до нього жодноi вдячностi… Це показуе, що вiн за людина, чи не так? Тепер ви розумiете, наскiльки я щасливий, що зустрiвся з ним… з людиною, котра пiклуеться про мою дитину так само, як i я. Я i в заповiт його внiс… Якщо хтось i здатен iй допомогти, то тiльки вiн. Дай-то Боже! Дай-то Боже!

Якийсь час старий сидить, склавши долонi, нiби при молитвi. Потiм рiзким рухом пiдсувае свiй стiлець ближче до мене.

– А тепер послухайте, пане лейтенанте. Я хочу вас про дещо попросити. Я вже казав вам, яка спiвчутлива людина цей доктор Кондор… Але, бачите… саме тому, що вiн хороша людина, я й непокоюся. Розумiете, я боюся… боюся, що вiн, жалiючи мене, не говорить правди, не говорить усiеi правди. Вiн постiйно запевняе мене, що дiвчинцi неодмiнно стане краще, що вона зовсiм одужае… але щоразу, коли я запитую його прямо, коли ж нарештi це станеться i скiльки нам ще треба чекати, вiн ухиляеться вiд вiдповiдi, повторюючи знову i знову: «Терпiння, лише терпiння!» Але я повинен бути впевненим… адже я стара, хвора людина, i менi треба знати, чи доживу я… чи побачу ii здоровою, зовсiм здоровою… Нi, повiрте, пане лейтенанте, я бiльше не можу так жити… я повинен чiтко знати, чи одужае вона i коли… менi треба знати, бо я не можу довше терпiти цю невизначенiсть…

Не в змозi опанувати хвилювання, Кекешфальва встав i стрiмко пiдiйшов до вiкна. Я знав цю його звичку. Щоразу, коли на очi йому наверталися сльози, вiн рвучко вiдвертався, ховаючи обличчя. Старий теж не хотiв, щоб його жалiли, – вiн був схожий на свою дочку! Правою рукою вiн незграбно намацав задню кишеню сумного чорного сурдута, зiбгав i витягнув хустку; марно вiн намагався зробити вигляд, нiби витирае пiт з чола, – я надто ясно бачив його почервонiлi повiки. Вiн пройшовся кiмнатою. Раз, удруге; щось скрипiло i стугонiло, i я не знав, що це; чи то прогнилi дошки пiдлоги пiд його ногами, чи то вiн сам, старий, дряхлий чоловiк. Нарештi, нiби зiбравшись зануритися у воду, вiн глибоко видихнув:

– Пробачте… я не хотiв про це говорити… про що це я? А, так… завтра знову приiжджае з Вiдня доктор Кондор, вiн попередив по телефону… вiн вiдвiдуе нас регулярно, раз на кожнi два-три тижнi… Якби це залежало вiд мене, я б узагалi не вiдпускав його звiдси… вiн мiг би жити тут, у нас, я платив би йому стiльки, скiльки вiн зажадав би. Але вiн каже, що треба дивитися хвору через певний промiжок часу… ага… Що ж я хотiв сказати? Ага, згадав… так ось, завтра вiн приiжджае i в другiй половинi дня оглядатиме Едiт; зазвичай вiн залишаеться у нас на вечерю, а вночi швидким повертаеться у Вiдень. І ось я подумав: якби хтось просто так, мiж iншим, запитав його… хтось цiлком стороннiй, кого вiн не знае… запитав би його просто так… при нагодi, як запитують про справи у знайомих… Запитав би, як, власне, там справи з ii хворобою, i чи вважае вiн, що дiвчина взагалi колись одужае… i чи буде вона зовсiм здоровою… ви розумiете? Зовсiм здоровою… i скiльки, на його думку, це ще триватиме… У мене таке передчуття, що вам вiн не збреше… Адже вас йому не треба жалiти, вам вiн зможе спокiйно сказати правду… вiд мене вiн змушений ii приховувати – зрештою, я батько, до того ж, стара, хвора людина, i вiн знае, що все це шматуе менi серце… Але, звiсно, ви мусите почати цю розмову випадково, ненароком… так, як зазвичай запитують у лiкаря про здоров’я незнайомця… Ви не вiдмовите?… Ви зробите це для мене?

Хiба мiг я вiдмовити? Передi мною сидiв старий i зi сльозами на очах чекав на мое «так», нiби трубного гласу Судного дня. Певно, що я йому це пообiцяв. Вiн одразу ж радiсно простяг до мене обидвi руки:

– Я знав! Я знав це ще того разу, коли ви прийшли до нас знову i були такi добрi до дiвчинки опiсля… ну, ви пам’ятаете… ще тодi я одразу побачив: ось людина, яка мене зрозумiе… вiн, i тiльки вiн, запитае у лiкаря… І… я обiцяю вам, я вам клянуся, жодна душа про це не дiзнаеться, нi тепер, нi пiзнiше, нiхто – нi Едiт, нi Кондор, нi Ілона… тiльки я буду знати, яку послугу, яку неоцiненну послугу ви менi зробили…

– Та що ви, пане фон Кекешфальва… адже це така дрiбниця…

– Нi, це не дрiбниця… ви менi робите дуже велику… величезну послугу… величезну! І якщо… – Вiн трохи нагнувся, i його голос, нiби боязко ховаючись, зазвучав тихiше: – Якщо я, зi свого боку, чимось… чимось зможу вам допомогти… може, ви…

Мабуть, я зробив якийсь зляканий рух (невже вiн хотiв одразу ж зi мною розплатитися?!), бо вiн поспiхом додав, трохи заiкаючись, що з ним траплялося завжди вiд великого хвилювання:

– Нi-нi, зрозумiйте мене правильно… я зовсiм не думаю… я не маю на увазi нiчого матерiального… я хотiв лише сказати, що… я хотiв лише… У мене хорошi зв’язки… Я знаю багатьох людей у мiнiстерствах, i у вiйськовому мiнiстерствi також… а в наш час нiколи не завадить мати людину, на яку можна покластися… звiсно, лише це я i мав на увазi… Кожному може випасти така мить… ось… лише це я й хотiв вам сказати.

Боязливе збентеження, з яким Кекешфальва запропонував менi свою допомогу, змусило мене присоромитися. За весь цей час вiн жодного разу не глянув на мене, а говорив кудись униз, нiби звертаючись до власних рук. Лише тепер вiн тривожно пiдвiв очi, намацав знятi окуляри й насунув iх на нiс тремтячими пальцями.

– Може, – пробурмотiв вiн, – нам тепер краще пiти до будинку, бо… а то Едiт зверне увагу, що нас так довго немае. На жаль, з нею доводиться бути надзвичайно обережним: вiдтодi, як вона захворiла, у неi якась загострена чутливiсть: сидячи у своiй кiмнатi, вона знае все, що робиться в домi… про все здогадуеться ранiше, нiж устигаеш вiдкрити рота… І якщо вона, чого доброго… ось чому нам iз вами краще повернутися, допоки в неi не виникло пiдозри…

Ми пiшли в будинок. У вiтальнi нас уже чекала Едiт у своему вiзку. Коли ми зайшли, вона пiдняла своi сiрi проникливi очi, нiби бажаючи прочитати на наших обличчях те, про що ми говорили. І оскiльки ми не виказали себе навiть натяком, вона весь вечiр залишалася мовчазною та замкнутою.



Прохання Кекешфальви – по можливостi невимушено розпитати незнайомого менi лiкаря, якi шанси паралiзованоi дiвчини на одужання – я назвав «дрiбницею»; дiйсно, ця справа, якщо подивитися на неi збоку, не вимагала великих зусиль. Але я навiть не можу пояснити, як багато значило це непередбачуване доручення для мене самого. Адже нiщо так не пiдсилюе почуття власноi гiдностi в молодоi людини, нiщо так не сприяе формуванню його характеру, як несподiвано поставлена перед ним задача, здiйснення якоi залежить цiлком i повнiстю вiд його власноi iнiцiативи та його власних сил. Звiсно, вiдповiдальнiсть випадала на мою долю i ранiше, але завжди лише службова, вiйськова, котра неодмiнно зводилася до дiй, якi я як офiцер повинен був вчинити, пiдкорюючись наказу начальника i не виходячи за межi ясно окресленого кола обов’язкiв, – наприклад, прийняти командування ескадроном, забезпечити доставку вантажу, закупити коней, вирiшити суперечку мiж нижчими чинами. Всi цi накази i iх виконання були встановленi статутом, всi вони передбачалися iнструкцiями – писаними i друкованими; в сумнiвних випадках варто було звернутися за порадою до старшого та досвiдченiшого товариша, щоб перекласти на чужi плечi ношу вiдповiдальностi. Але Кекешфальва звернувся з проханням не до офiцера, а до мого внутрiшнього «я», чиi здiбностi та можливостi, досi не пiзнанi ним самим, ще треба було виявити. І коли ця чужа людина, потребуючи допомоги, з усiх своiх друзiв i знайомих обрала саме мене, його довiра завдала менi бiльшоi радостi, нiж усi колишнi похвали начальства та товаришiв.

Щоправда, радiсть прийшла разом iз певною збентеженiстю, бо вона вперше показала менi, яким нечутливим i пасивним до цього часу було мое спiвчуття. Як я мiг, буваючи в цьому домi, не поставити найпростiшого запитання, що виникае саме по собi: чи надовго бiдолашна залишиться паралiзованою? Чи здатне лiкарське мистецтво знайти спосiб проти цiеi недуги? Яка ганьба! Жодного разу я не запитав про це нi Ілону, нi батька, нi нашого полкового лiкаря. Я сприймав хворобу Едiт як факт, що здiйснився, як щось непоправне; тривога, котра вже багато рокiв мучила батька, заскочила мене раптово, нiби куля. А що, коли цей лiкар дiйсно зможе позбавити дiвчину вiд страждань? Якби бiднi, скутi нерухомiстю ноги знову могли вiльно й легко крокувати, якби це ображене Богом створiння знову змогло вихором носитися сходами – вгору, вниз! – гнане власним смiхом, iз захватом та пiднесенням! Я нiби сп’янiв вiд цiеi думки, уявивши собi, як ми удвох, утрьох будемо скакати верхи полями, як вона, замiсть того, щоб сидiти в очiкуваннi у своiй темницi, зможе зустрiти мене бiля ворiт i пiти зi мною на прогулянку. З нетерпiнням я рахував тепер години, щоб швидше розпитати про все незнайомого лiкаря, може, навiть iз бiльшим нетерпiнням, нiж сам Кекешфальва; ще жодного разу в життi жодне завдання не уявлялося менi таким важливим.

Наступного дня, швидко звiльнившись вiд справ, я ранiше, нiж зазвичай, з’явився в маетку. Проте цього разу мене зустрiла лише Ілона. Приiхав лiкар iз Вiдня, пояснила вона, зараз вiн у Едiт i, напевне, оглядае ii сьогоднi особливо пильно. Вiн там уже двi з половиною години, i, треба думати, Едiт буде надто втомлена, щоб вийти до нас. Сьогоднi менi доведеться вдовольнитися лише ii товариством. «Звичайно, якщо ви не маете кращих варiантiв», – додала вона.

З цього зауваження я iз задоволенням зробив висновок (завжди втiшно, коли таемниця довiрена лише тобi одному), що Кекешфальва не втаемничив ii у нашу розмову. Проте я й виду не подав. Щоб чимось зайнятися, ми сiли грати в шахи; минуло чимало часу, перш нiж, жваво розмовляючи, увiйшли Кекешфальва та доктор Кондор. Менi довелося опанувати себе, щоб не виказати певноi розгубленостi, бо перше почуття, котре мене охопило, коли я пiдвiвся назустрiч доктору Кондору, було абсолютне розчарування. Дiйсно, коли нам розповiдають багато цiкавого про незнайому людину, наша уява заздалегiдь вимальовуе його образ, щедро витрачаючи на це своi найдорогоцiннiшi, найромантичнiшi спогади. Щоб уявити собi генiального лiкаря, яким змалював менi Кекешфальва доктора Кондора, я вдався до тоi схеми, використовуючи яку посереднiй режисер i театральний гример виводять на помiст тип лiкаря: одухотворене обличчя, гострi, проникливi очi, поважна постава, блискуче красномовство. Ми знову i знову неминуче робимо цю помилку, вважаючи, що природа надiляе своiх обранцiв непересiчною зовнiшнiстю. Ось чому я просто сторопiв, коли раптово опинився перед низьким огрядним чоловiком, лисим та короткозорим; пом’ятий сiрий костюм, запорошений тютюновим попелом, погано зав’язана краватка, а замiсть гострого погляду, котрий миттево ставить дiагноз, я зустрiв тьмянi очi, якi сонно дивилися крiзь пенсне в дешевiй металевiй оправi. Ще перш нiж Кекешфальва вiдрекомендував мене, Кондор простяг менi маленьку вологу руку i, одразу ж вiдвернувшись, узяв сигарету з низького столика. Потiм утомлено потягся.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stefan-cveyg/neterpinnya-sercya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Нетактовнiсть (фр.).




2


Гуртом (фр.).




3


Шанобливо (iт.).




4


Апетитний (фр.).




5


Нетактовнiсть (фр.).




6


Людовик Шiстнадцятий (фр.).




7


Великого каналу (iт.).




8


Площа Св. Марка (iт.).




9


За будь-яку цiну (фр.).




10


Узлiсся (фр.).




11


Маеться на увазi цитата з твору «Орлеанська дiва» Фрiдрiха Шиллера.




12


Кайнц Йозеф (1858–1910) – вiдомий австрiйський актор-трагiк.




13


Гете Й.-В. Балада «Бог i баядера». Переклад Василя Стуса.




14


Сорт вiскi.




15


Портсигар (фр).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения